— Та мовкни ти! — гримнула на собаку, і той слухняно побрів у будку, невдоволено погарикуючи й озираючись на мене.
— А ви, Любов Василівна, міліцію ждете?
— А що, хіба ви приходите тільки тоді, коли вас приглашають? — спитала вона дуже недружелюбно.
— Ну, — кажу, — ми приходимо тоді, коли є необходімость.
— Ой, звиняйте, — каже, — забула, як вас звати…
— Ревмір Петрович, — відповідаю.
— Ага, — каже.
— А дочка ваша дома, Любов Василівна?
— А шо вона натворила? — питає в отвєт.
— Та наче нічого, — кажу. — Просто треба з нею поговорити про її дружків.
— Яких таких дружків? — знову питає. — У неї ніяких дружків нема. Вона тіко з дєвочками друже. А може, ви щось знаєте?
— А з якими дєвочками?
— Ну, з класу…
— А як їх звуть?
— Ну, з Таньою друже, з Гальою…
— А вона тепер дома?
— Хто?
— Та дочка ж ваша!
— А… Нє. Нема.
— А де вона? — питаю.
— А я скудова знаю? Канікули в неї. Чо їй дома сидіть? Може, до подружок пішла, а може — в кіно. Не знаю, — вона пожала плечима.
— А коли прийде, не знаєте?
— Та скудова? Вона, бува, й пізно приходе… А шо случилось?
Це — найгірше питання. Тут треба по-настоящому бути міліціонером, щоби на нього не одвічать.
— А фамілій подружок не знаєте? — питаю.
— Та як же не знаю, — каже обіжено. — Це ж однокласниці її: Таня — Безпала, а Галя — Рачкован.
— Безпала, — кажу, — це не дочка…
— Ага, — каже, — Лідії Інокентівни. Хароша дєвочка. І учиться без тройок.
— А Рачкован?
— А шо Рачкован?
— Ну, де її батьки роблять?
— Отета не знаю. Десь у городі мати робить. А батька в неї нема… — вона затнулася на мить, а тоді додала:
— Як і в нас…
Ну, це щоб мене розтрогать. Щоб не обижав дєвочку. Та схоже, що правда: мати не знає нічого про нічні розвлєчення своєї дочки.
— Ви знаєте, скажіть Свєті, шоб завтра зайшла до мене. Знаєте, де я живу?
— Ага, на Лікарняній.
— Ага. Ото як устане завтра, хай зразу до мене зайде.
— Так а шо случилося?
— Ну, ще нічого, та краще, щоб і не случилося, — кинув я їй уже через плече.
Я пішов додому, а вона вийшла на вулицю і дивилася мені вслід. Я прямо лопатками чуствував її погляд. Іду, а вона з таким страхом — ну, і з ненавистю, понятно, — дивиться й дивиться. Тому, дійшовши до Чекістів, я повернув праворуч — як додому. А тоді пройшов квартал і завернув на Садову. По Садовій вернувся в центр, а звідти — через Одеську прямо до хати Лідії Інокентівни.
Бо я мислив логічно. Якщо Свєтка дружить тільки з двома дівчатами: з Танею і з Галею, — і якщо її вдома нема, то де вона може бути? Ясно, що в одної з них. Адреси Рачкован я не знав, то пішов подивитися, що там у Безпалих. А нічого. На подвір’ї тихо, собака спить у будці, на перехожих нуль вніманія. Собаки — вони як? Коли є хазяїн удома, вони всіх перехожих обгавкують — щоби показати, як вірно служать. А як нікого вдома нема — то й собака собі спокійно спить.
Тіко, коли хазяї додому вертаються, він їх чує і впізнає по ході. Ну, тоді й починає гавкати, показує свою роботу ліцом. Чи то мордою.
Тільки, коли я спробував зайти на подвір’я, пес вискочив і почав гавкати. Ну, це, мабуть, просто залежить від характеру. Люди ж також не всі однакові. Чого ж собаки будуть усе робити, як усі?
Дівчата могли піти в кіно. Можуть після кіно піти на танці — в парк Петровського, в яхт-клуб — там аж дві танцплощадки… Безглуздо тут ждати. Я рішив іти додому. Хто мене в том обвинуватить?
Розділ 9
— Мене звинувачувати ні в чому, малий! Не я розпочав ту розмову. Якщо ти думаєш, що я когось намовив, то сильно помиляєшся. І про наші сни я нікому не казав.
— Я знаю, — відповів він так, ніби не повірив жодному моєму слову, але просто не хоче зі мною сперечатися.
Ця розмова відбулася під самими нашими ворітьми, коли всі вже порозходились, а ми затрималися, бо зрозуміли, що запізнилися, бо у вікнах світилося. Батьки вже були вдома, і ми зараз получимо по повній програмі.
Я знаю свого малого. І я уявляв, що він тепер думає. Не інакше — звинувачує мене в тому, що розмову я підтримав, а може, і спровокував. Ніхто нічого не помітив, але я відчував, як мій малий напружився, — він був немов на голках. Як гола людина, на яку всі дивляться і обговорюють будову її тіла, наче вона нічого не чує.
Це все — Станкевичі. Вони завели патефон. Але треба по порядку.
Власне, я навіть не знаю, з чого все почалося. Не можу згадати. Зібрали хмиз, потім Санька розпалив багаття, довго над ним чаклував, бо воно тричі гасло, а одного разу раптом розгорілося мало не до неба, зробивши на мить червоними, як у вождя червоношкірих, усі наші обличчя. І розмова загалом точилася навколо багаття. Усі жартували, підколювали Саньку, що він, мовляв, сьогодні якийсь невправний.