— У тебе вийшло п’ять, — урвав Женька, її брат.
Женя мовчки втупила в нього погляд. А тоді дуже єхидно сказала:
— Якби вона купила п’ять пиріжків, я б так і сказала, що п’ять. А як ти не чув, що мама про свою подружку тьотю Веру розповідала, то мовчи і не перебивай.
Усі засміялись, а Женька дуже серйозно відповів:
— Женюсю, я все зрозумів. Але чому вона купила чотири пиріжки, коли в неї сім’я складається з п’яти чоловік?
Женька витримала паузу, поки всі хихотіли, і дуже повільно перелічила знову:
— Тьотя Вєра, мамина подружка, її муж і двоє їхніх дітей: хлопчик і дівчинка.
Женька, який демонстративно загинав пальці, поки вона перераховувала, сказав:
— Ну, от! Тепер уже сім.
Ми вже всі качалися по піску (тільки мій малий не сміявся), а Женя не розуміла, в чому річ, і наполегливо пояснювала своєму братові, який, на відміну від решти, залишався дуже серйозним — як Атос.
— Давай рахувати разом, — сказала вона. — Тьотя Вєра, мамина подружка — раз.
— Два, — заперечив Женька. — Тьотя Вєра — раз, мамина подружка — два. Уже два пиріжки.
— Один! — роздратовано вигукнула Женя. — Один! Тьотя Вєра — це мамина подружка! Вона одна!
Новий вибух реготу розлігся над поляною — аж язики багаття заіскрили.
— Якщо це мамина подружка, чому я її не знаю? — здивувався Женька.
— Женько, я тебе вб’ю! — дуже тихо промовила Женя. — Я її теж не знаю. Це мама її знає.
— А звідки ж ти знаєш, що вона мамина подружка, якщо ти її не знаєш?
— Кого?
— Мамину подружку.
— Тому що мама розказувала про неї, — вже не так упевнено сказала Женя.
— Кому? — здивувався її брат. — Тобі?
Женя не відповіла. І навіть опустила голову.
— Невже не тобі? — Женька просто не міг повірити. — А кому ж?
— Тьоті у трамваї. У городі.
— А ти… — Женька дочекався, поки сестра підведе на нього очі, й жахливим голосом завершив запитання, — підслуховувала?
Ми вже не могли сміятися. Тільки мій малий не сміявся. І я зрозумів, чому. Звісно, він не був Женіним другом — бо вона аж на три роки старша за нього. Та й не така розумна і гарна, щоби з нею хотілося дружити. Просто мій малий оце слухав і ніяк не міг погодитися з тим, як старший брат виставляє її на глум. Це я вже тепер зрозумів, коли ми майже прийшли додому. А тоді дивився на нього і думав: чого це він? Чи не через те, що я підкинув усім цю тему — про містику?
— Не звертай на них уваги, Женю, — втрутилась Інна, щоби підтримати сусідку. — Вони ж дикі. То що там із тими пиріжками? Вистачило?
— Звичайно, вистачило, — Женя з новим ентузіазмом повернулася до своєї історії. — Їх же четверо — і пиріжків четверо. Звичайно, вистачило.
— Ну? — заохочувала її Інна.
— Що «ну»? — знову образилася Женя. — А скільки ж?
— Та ні. Я питаю, що там у тих пиріжках було такого особеного?
— Як що? Нігті!
Ну, розумієте, всі знали про ці людоїдські пиріжки. Ці історії розповідали у школі на перервах, у піонерських таборах, коли хтось із нас туди потрапляв… Навіть тут, на поляні, якщо не помиляюся, теж ця історія вже звучала. Та в Женіних устах вона стала новою, смішною.
Тому всі, ясна річ, знову розреготалися.
— Які нігті? — раптом спантеличено перепитав Санька. Хтозна, може, він і справді про ці пиріжки чув уперше.
— Ну, які? Нечищені, брудні нігті. Розумієш? З мікробами.
Може, навіть не стільки ця відповідь, скільки Санькин роззявлений від несподіванки рот спричинив таку веселість, якої поляна, здається, ніколи ще не чула.
— Ще й із завусеницями, — серйозно пояснив йому Женька.
— Що, людські? — це у Саньки вийшло таке запитання, як ніби перед стрибком у прірву.
Одне слово, наш сміх, мабуть, і старого Плиса розбудив, хоча до його хати відстань — ого-го. Та із Саньки тепер сміятися не можна було. Це я дуже-дуже відчував.
Тому знову перевів мову на те, на що не можна було. На містику. Не на курей же!
— А хто не знає про зелену руку?
Сміх.
— Ти би ще про червоне одіяло спитав, — крізь сміх відповіла Шура.
Ми були якісь надзвичайно веселі, хоч і без вина. Тобто я хочу, щоби ви зрозуміли, що ми сміялися не від того, що хтось там із нас особливо дотепно пожартував. Просто від радості, що нарешті ми тут, що навколо темно, страшно і небезпечно (бо ж ніколи не знаєш, що під тим піском, на якому ти сидиш!). А нам хоч би що.