— А я от згадав, що Вовкина бабка казала, — зненацька видав Колька Станкевич.
— Звідки ти знаєш нашу бабусю? — здивувався я, бо просто відчув, як раптом напружився мій малий, у якого й перед тим настрій був, як у Віцина перед пограбуванням складу.
— Та я її й не знаю… — Колька замислився, згадуючи. — Колись, як у тебе був переляк, вона була у вас, а потім вийшла й сіла на лавочці біля комунального. Я ще подумав, що їй погано, підійшов і кажу: «Вам погано?». А вона каже: «Та ні, синку, нічого, — просто сили вийшли, треба посидіти…». А я ж бачу, що погано.
Колька знову замовк, і миттю шилом устромився Женька:
— А що таке переляк? Тебе хтось сильно злякав? Я так і думав. Ти й досі якийсь ненормальний:..
Звісно, нічого поганого він не хотів сказати, просто й далі хотілося жартувати. Але уявіть, що я тоді відчув. Якби він сидів по цей бік вогнища, я б йому так врізав, що він би цього переляку до кінця днів не позбувся.
Ну, розповідати їм я нічого не став. Для мене й самого це була несподіванка — те, що Колька сказав. Бо про мою хворобу вдома ніколи не говорили. Та й іншим батьки, я думаю, не розповідали. Батько щодо цього завжди дуже суворий. Якщо сказав, що це — наше діло й нікого воно не стосується, — то ні я, ні Юрка нікому ні слова. Та й чого нам було про це розповідати! Тут хвалитися нічим.
А переляк — це така хвороба. Може, лікарі вам скажуть, що такої болячки не буває, то ви їм не вірте. Ще й як буває! Вони ж і про младєнчеську кажуть, що не буває.
Було так. Ми тоді тільки в’їхали у врем’янку, або ж у малу хату. Меблів у нас було небагато, жили ми дуже бідно. Це я пам’ятаю. Пам’ятаю також вівчарку Альму, яка жила з нами — не в будці, а просто в кімнаті. Коли в неї були цуценята, а годувати її в нас було нічим, то одного разу, як батьки були на роботі, а я — в дитсадку, Альма вискочила у вікно, вибивши скло мордою, й пішла шукати собі їжу. Та при цьому дуже порізалась і незабаром здохла. Цуценят батько забрав до своєї автороти, а одне лишив у нас. Назвали його Алім, але його життя також виявилося нещасливе. Через рік Алім зник, і ніякі пошуки нічого не дали…
Я тоді ще не мав і п’яти років. Батьки якось пішли на роботу, а мене залишили в хаті самого. Вони пішли дуже рано. Через тривогу, яку мама називала «Ракета». Батько був начальником автороти, а мама працювала в райвиконкомі, тож вони обоє належали до «мобілізаціонного составу». Знаєте, як у дитинстві: запам’ятовуєш якісь слова, а значення їх починаєш розуміти значно пізніше, коли вже виростаєш. Отак і з цим «мобілізаціонним составом».
Тоді в Радянському Союзі була дуже велика загроза, що Америка кине на нас атомну бомбу. Ну, тобто ця загроза нікуди не поділась, як ви розумієте, але тепер вона не така страшна, адже в нас і свої атомні бомби є. Якщо вони на нас — то й ми тоді на них. Подумають уже, перш ніж кидати на нас бомби. А тоді, щоб ми все одно перемогли Америку, дуже часто проводили тренування тих, кого зразу мобілізовували до армії. У нас удома навіть був військово-польовий телефон. Дуже смішний такий. Я не мав права його торкатися, та бачив, що, перш ніж зняти трубку, треба було покрутити залізну ручку, а потім у трубку сказати позивний. Один раз чи двічі батько по ньому телефонував і казав: «Курська дуга». Тоді його з’єднували з тим начальством, яке йому було потрібне.
Знову ж таки лише пізніше я зрозумів, що вижив тільки тому, що американці бомби не кинули. Бо я не входив до «мобілізаціонного составу». Мене лишали вдома — брати із собою не мали права…
Тож уночі дзвонив телефон, і батько, швидко послухавши, кидав мамі: «Ракета». Вони миттю збиралися, хапали протигази, які висіли на цвяшку біля дверей, цілували мене й бігли на вулицю. І рівно тієї самої миті по хаті від однієї стіни до другої перебігали промені й знадвору лунав сигнал автомобіля «Емка». Дуже огидний сигнал. Тепер уже «Емок» у нас нема, — то була така американська машина часів війни, схожа на ГАЗ-69, тільки без дверей.
І все. Я лишався сам і засинав. Уранці зазвичай прокидався від того, що поверталася мама. Батько вже додому не приходив — ішов просто на роботу.
А то був випадок, коли мама не прийшла. Уже світило яскраве сонце, в хаті чомусь було дуже багато пилюки. Тобто пил літав у повітрі, й через те сонячні промені, які пробивалися крізь вікно, були такі помітні, майже тверді. Так буває, коли ми казимося з малим, наприклад, б’ємося подушками, а потім помічаємо, що вже збили таку пилюку, аж крізь сонячні промені нічого не видно.
Ну, тоді мого малого ще на світі не було. Я лежав у ліжку і раптом побачив щось таке, що мене злякало. Це так казали опісля батьки. А я знав — я добре пам’ятаю, — що мене тоді злякало.