У нас прямо біля вікна стояла етажерка; була вона коричнева, сплетена з лози, доволі симпатична, між іншим. І от на її верхній поличці стояла скарбничка, тобто «копілка», як ми її називали. Таке собі біло-зелене порося з роззявленим хавалом і з чотирма нерівними білими зубами. А в потилиці воно мало щілину, в яку ми кидали дрібні гроші. Ну, це тоді вони дрібними були, а після реформи вже стали просто смішні.
І от бачу я: в цього поросяти виростають крильця, воно вливається в потік сонячного світла і стрімко летить просто на мене. Можете собі таке уявити? От по тих твердих і майже непрозорих променях, під якими крутяться пилинки, ніби пуголовки в діжці з водою. Пам’ятаю, що я зіскочив із ліжка й кинувся тікати. Чомусь не вибіг у першу кімнатку, а бігав по великій, яка була моєю спальнею. Я кричав, махав на порося руками, та воно не відставало від мене ні на крок. Порося хижо шкірилося, білі ікла блищали на сонці, очі горіли нестерпним вогнем… І все це тривало дуже довго. Зрештою, я кинувся під ліжко, забився в куток, куди сонячні промені не діставали…
Коли нарешті прийшла мама, я сидів там і намагався кричати, хоча голосу я вже не мав. А посеред кімнати лежало осоружне розбите порося, а довкола валялися розкидані дрібні гроші. Старі, звичайно, бо нові з’явилися тільки чотири роки тому. А ця історія відбулася років вісім тому.
Одне слово, лікарі нічого зі мною зробити не могли: не знали, як лікувати. Довелося звати бабу Ганю. Цього я вже не пам’ятаю. Як вона мені той переляк вишіптувала — також не пам’ятаю. Але Колька такого вигадати не міг. Він розповідав історію, яка для мене звучала як дуже правдива.
— Сів я поруч із нею, — думаю, іди знай! — розповідав Колька. — Вона посиділа мовчки. Ну, я її не підганяю. Я вопще не знав, що вона збирається балакать. А вона тоді так тихенько-тихенько, як листя шелестить… «Нема тут правди, — каже. — Нема. Не наша земля. Тут до війни й не селився ніхто… Тут зло живе… Люди раніше знали, відчували… От у Вовчика переляк. Кажуть, щось злякало… А його спитали? Могли ж і його спитати! Він же все пам’ятає. І ціле життя пам’ятатиме… Не можна було тут селитися. Нема тут правди. Це — чужа земля. Тут стільки крові пролито!.. А де кров, там зло селиться… А ви всі самі сюди, наче вас заслали… Нє, так не можна. Коли ще тепер воно звідси піде! А може, й ніколи…» Тоді мовчки встала й пішла. І не попрощалася. Я кажу: «Як ви, бабусю?». А вона й не відповіла, тільки ручкою махнула, не озираючись.
— Я вопше нічо не поняла, — сказала Женя. — Яке зло? І откуда вона знає? Я нічо не поняла.
Усі мовчки подивилися на неї, бо почували те саме, та сказати кожен боявся. А що як інші поняли, а я нє? Це ж… А вона сказала — й усі мовчки погодилися.
— Це — як жити в чужій сім’ї. З чужими батьками, — пояснив Колька.
Санька опустив голову і завмер. Потім повільно підвів на мене погляд, сповнений люті й ненависті. По його очах пробігали відблиски багаття, й мені стало недобре. А він повільно підвівся й подався додому, ні з ким не попрощавшись.
Від цього всім стало ще страшніше. Його навіть не зупиняли. Ніхто не роззирався й не озирався, та не тому, що всі такі відважні. Я й сам боявся озирнутися. Таке було враження, ніби одоробло стоїть за спиною. Тільки озирнешся — воно вхопить за обличчя своїми чотирма білими зубами.
— А мені все зрозуміло, — сказав Колька. — Спочатку, тоді ще, я теж нічого не поняв. Але… Знаєте, вона так тихенько говорила, наче й сама зі собою, та я все почув і все запам’ятав. І часто згадував. Це все — правда. Пам’ятаєте, як Вовка Бурлаков свій велік розбив? Що він — їздити не вміє? Прямо серед вулиці — і прямо у стовп. Він же так і пояснював: наче хтось під руку штовхнув, тому він у стовп і врізався. А скільки собак у нас пропало! Собаки ж чують нечисту силу. Дивіться: он у центрі люди собак просто у дворах тримають, без ніяких ланцюгів. А у нас попробуй так…
— І в нас собака втік, — сказала Інна.
Мій малий непомітно присунувся до мене і притиснувся плечем до моєї руки. Я аж захотів обняти його за плечі. Проте, звичайно, стримався. Куди ж! Він би мені влаштував за цей жест! Він і так мені влаштував потім, коли верталися додому.
Стояли перед каліткою і думали, як нам усе виправити.
— Слухай, Юрчику! — сказав я йому, перш ніж ми зайшли до двору. — А якби ми про це не почали говорити, Колька б нам і не розповів про те, що казала баба Ганя.
— Ага, — відповів він, — а тобі не страшно все це знати?
— Страшно, — зізнався я. — Та краще знати, ніж не знати. Завжди краще знати…