— Вовка, йди поможи його зловити.
— Ага! — сказав я ще тихіше, ніж батько.
— Шо ти сказав? — мамин мисливський запал отримав новий імпульс.
Вона підскочила до мене і почала навідліг бити мене по голові, по плечах… Але я навмисне викликав вогонь на себе, щоб малий мав час утекти на подвір’я. Коли почув, як відчиняються вхідні двері, я, нахиливши голову, вискочив із-під її ударів, як Попенченко, й теж побіг до дверей. Батько ще встиг мене погукати, але я вже «не чув».
Ну, і скажіть мені, що вони виграли цим скандалом? Тепер сидять і сваряться. Мама вимагає, щоби батько йшов нас шукати, а батько огризається, що це непедагогічно, що раніше нужно було думать — перед тим, як руки розпускать, що, якби їй хтось так урізав, вона б уже й не підвелась. Убити хотіла?
— Якщо ти вмієш стримуватися, то треба було самому і бити, — дуже логічно заперечує йому мама.
І так сидітимуть годину, сподіваючись, що ми вже не витримаємо і прийдемо. І тоді можна буде далі розмовляти. Ага!
У нас іще в запасі четирнадцать мінут. Треба дати їм час заспокоїтися.
Розділ 10
Поки я повечеряв, поки успокоївся… Тоді вирішив, що треба-таки йти на Клубну. Якщо не вдасться перехопити Світлану біля дому, завтра знову може кудись повіятися. Заодно подивлюся, в чому вона прийде: у штанах чи у платті.
Іти у штатському через цих тунеядців-волейболістів мені не хотілось аж ніяк. Довелося піти в кінець вулиці — аж до поляни, і там уже завернути в направлєнії Клубної. Ну, нічого, це полєзно для дєла. Усі діти, крім Вовки, тинялися по вулиці. Ясно. Ждуть, поки батьки підуть до когось пиячити, щоб самим сипонуть на поляну — костьор палити.
Коли вже її застроять? Но це ж нада стільки сапьорів нагнать сюди, весь пісок перевіять, усі міни, гранати, снаряди, навіть патрони позбирать… А кісток там скіки! Бої тут були — ого-го! Форсірованіє, одне слово. Хто цим займеться? Нікому. Якби не опасно було, випустили би школу — за один день усе зробили б. Як у колхозі: приїхали, все позбирали, що колхозники залишили в полі, решту витоптали, наказилися, наспівались — і додому. Всьо. Вопрос закрит!
А сапьорів таку кількість тіки з цілої області довелося би збирати. Ну, так шо? Солдатікам — тіки радість би. Тут би вони і поработали, і покупались, і від’їлися би. Тітки з цілої Варварки збіглися би, щоб їм шось смачненьке принести. Це в Соляних солдатіків не дуже люблять, бо вони по селу в самоволку гуляють і тирять усе, шо можна. А тут воєнних частей нема. Їх би як рідних обхажували.
Опа! А це ще шо за «Москвич» біля Золотченків стоїть? Мабуть, якісь гості наїхали, бо не наша, не варварська, машина. А якби Ванька купив, то я б уже точно знав: у нас же регістрірував би. Нє, чужа. А номерок про всякий случай треба записати…
Ну, от! Там волейбол, а тут іще краще — малі в пекаря воюють. Хоч би ніг мені своїми ломаками не переламали. Ото вже Петрович буде збиткуватися! «Ранєніє в бою!!!»
А хіба я винуватий, що пізно народився? Мені в сорок п’ятому було десять років. От як би я на війну попав? А тепер, бачиш, вони всі герої. Як на сьоме листопада йдуть на построєніє, так усі в медалях. А я… ЯК салага. Тіки значок «Отлічнік ГТО». Я його й не вдіваю. Бо ще більше сміятимуться.
Малий Баєв на подвір’ї щось майструє. Мене помітив і сховав. Мабуть, самопал. Од такого можна ждать іще й не такого! А потім у магазіні спічок нема. Хоч від пальця прикурюй. Ну, малим я його назвав не тому, що він справді малий. Вигнався вже такий, що й мене переріс. Це у смислі, що є ще старий Баєв — його батько, — а цей значить, малий.
Я зупинився, дістав «Біломор» і почав закурювати прямо перед їхнім двором. Хай понєрвнічає. А він діствітєльно сидить і на мене дивиться. Жде, щоби пішов.
— Як діла, Баєв? — питаю.
— Законно, — невпевнено відповідає.
— Законно — це коли все по закону, поняв?
— Ага, — каже.
— Ну, дивися, — попрощався я й пішов далі.
Сутеніло. Мабуть, якби я вийшов на півгодини пізніше, у провулку вже нікого би не було: волейболісти вже тепер, мабуть, розходяться, якщо ще не розійшлися. Який же інтерес по м’ячу гатити в такому мороці, — тільки очі собі гробити? Та й не тіки очі. Бо м’ячем можна так урізати один одному, шо… Але полезно буває так пройтися по своєму участку: там «Москвича» чужого побачив, там Баєва за шкодою, тут бойовисько обійшов без потерь…
От уже і провулок. Постою тут під деревом — так я менше замєтний. Тільки став, як щось мене тюк по голові! Дивлюся, шовковиця. Ох, і місце собі вибрав! Під шовковицею стояти — собі дорожче. Весь у п’ятнах будеш.
А більше тут і нема де сховатися. Якась вона гола, ця Клубна. Самі клумби перед заборами. Уже б і називалася Клумбна! Я швидким кроком пройшов до наступного провулка і там зупинився під кленом. Навіть якщо Свєтка буде вертатися по Чекістів, я її побачу й устигну дійти до її калітки раніше.