— І нічого вони не крадені, — доводив він мені. — Украсти можна те, що належить іншому. А ці бички будуть йому належати тільки тоді, коли він їх зловить. А він їх ніколи не зловить, бо їх уже там не буде.
Ну, щоб ви зрозуміли, у нас ніхто нічого не краде. Дуже мирна вулиця. Ми навіть м’яча на ніч, бува, не забираємо. Так і лежить цілу ніч на вулиці. А що з ним станеться! Я Саньці намагався пояснити, що ці перемети ставив Агент. Отже, хоч це й незаконно, але риба — його.
— А якщо риба його незаконна, то ми її повинні забрати, щоб він ніколи більше так не робив.
Логіки ніякої, а переконаність — захмарна.
— Чому ти вирішив, що він так не робитиме?
— Бо зрозуміє, що ставити перемети біля мого дому — дурість.
— А яка різниця, де їх ставити?
— А ніякої. У нього що, річки перед домом немає?
— Немає. Він живе в комунальному будинку. Від лікарні.
— А він що, лікар?
— Ні. Але це бичків не стосується.
— Ага, не стосується. Я, значить, спеціально шлакоблоки на човні вивозив, аби в них бички завелися — перед моїм домом. А він на готовеньке прийшов і перемети поставив. Так?
Важко сперечатися з людиною, для котрої головне — не логіка, а прагнення будь-що переконати іншого. Я зрозумів, що чинити опір — безглуздо.
Утім, якщо вже бути зовсім чесним, то насолити Агентові також хотілося. Ну, і страшно було, звісно. А раз страшно — то це пригода.
Ми знали, що в Агента нікого немає вдома. І все-таки серед ясного дня знімати бичків з перемета — діло «очкове». Доводилося постійно роззиратися. Коли неподалік хтось пройшов на «кадеті», ми вляглися на пайолах, ніби просто засмагаємо. Також іще те задоволення! Пайоли мокрі, слизькі від риби, а засмага нам не загрожувала: середина літа, вже не раз облізли й остаточно занегритосіли.
— Сань, а де Агент працює?
— Як де? В органах! — здивувався він із мого запитання.
— Звідки ти знаєш?
— Ти що! Він же сам казав!
— Кому? Тобі?
Запала тиша. Ясно, що Саньці Агент такого не казав. Вони взагалі уникають контактів після всього, що Санька для Агента зробив.
— От сікьош, усі знають, що він Агент. І що він сам казав. А кому?
Я сам про це щойно подумав, тому сів у човні, незважаючи на «кадет», який проходив зовсім близько. Пусте. Він от-от мусив міняти галс, тож йому не до нас. Ну, розмовляють пацани в човні — що тут такого? Та й на «кадетах» ходять лише семилітні курчата.
— От як ти думаєш, — вів я далі, — якби хтось нас вирішив пограбувати, як би він пробрався на подвір’я?
— Агент хотів вас пограбувати?!
— Та ні, я для прикладу кажу. Ну, не пограбувати, — щось нам підкинути, щоб ми не бачили.
— Дріжджі?
Ми зареготали. Позаторішню історію про Санькові дріжджі в Агентовому надворі знала вся Варварка. Агент має окремий туалет. Уявляєте? Він живе в комунальному будинку — там чотири квартири. І на всіх, ясна річ, окремий подвійний надвір: для «М» і для «Ж». І от Агент будує для своєї сім’ї окремий туалет. За кілька метрів од спільного. Чорний! Під чорною бляхою дощата споруда, пофарбована начорно. Хоч уночі на поляні розповідай: «Чорної-чорної ночі в чорній-пречорній сральні сидить Агент». Як вони там усередині висиджували в таку спеку — це загадка. А ще одна особливість того туалету — замок. Звичайний врізний англійський замочок, про який по всій Варварці пішли анекдоти. А чого ж їм було не піти! Ви десь бачили надвір на замку? Щоб чужі не ходили. Наче хтось свого туалету не має.
То Санька одного разу — вночі — віддер дошку на задній стіні й кинув в очко пачку дріжджів. Якби не така спека, може, нічого й не сталося б. Але дріжджі зійшли. І коли ввечері Агент прийшов додому, роздягнувся й подався надвір, тут його й чекала несподіванка. Щойно він відімкнув свій замочок, двері самі відчинились, і на Агента вихлюпнуло… Ну, самі розумієте.
Ніхто тоді особливо й не сумнівався, хто б то міг зробити. Ясно, що Санька. І батько його, Петро Степанович, також цього факту не оскаржував. Санькин крик із гаража розлітався по всій Лікарняній вулиці. Безперечно, чув його й Агент. Реванш.
— Ні, серйозно, — сказав я, відсміявшись. — От захотів би ти до нас у двір попасти, щоб ніхто не знав. Що б ти зробив?
— Ну… — Санька замислився. — Через паркан лізти не можна — він у вас дуже гострий. Через Ревміра ніяка нормальна людина теж не полізе. Тільки через дядю Гришу.
Ви помітили? Він навіть не згадав про нашу хвіртку! І про собаку не згадав. А його ж Тобік знає!