— А вода в тій криниці є? — спитав я батька.
— Ну… — завагався він. — Відра на журавлі нема. Щоби перевірити, треба привезти зі собою відро, приладнати до журавля, й тільки потім… Я не робив такого експерименту.
«А я би зробив», — подумав я. Та не сказав нічого. Бо в мене — не відомо, з якого дива — був на думці зовсім інший експеримент…
На морі все було так, як я і передбачав: жарко, мухи, медузи у воді, нудно. Єдине, що там було добре, — це саме море, хоча вода не така й тепла, щоби з нього не вилазити. Та і що там — у тій воді — так довго робити? Ну, поплавали, пооббризкувалися, попірнали… Максимум півгодини.
До того ж і самому побути у воді неможливо. Батько нічого не казав, робив це ніби випадково, та завжди перебував у воді, коли я чи малий заходили в море далі, ніж по коліна. Охороняв. Ненав’язливо. Дивно: в річці ми можемо, цілий день хлюпатися, запливати, куди хочемо, ходити на будь-який берег, і ніхто нас там не пасе. А як море — то…
Ну, один день можна перетерпіти. То більше, що я мав свою мету. Головне тут було — залишитися з батьком у морі вдвох, бо на березі мама, а це — зайві розпитування. Не розповідати ж їй усе, що я знаю, чим живу та що мене тепер мучить! Мами ж не для того.
Й от, коли ми всі після третього купання вийшли з води, я забарився, а тоді повернувся й повільно побрів углиб, час від часу нахиляючись і щось ніби піднімаючи з дна. Море було доволі тихе, людей на пляжі — крім нас, нікого, вода — майже прозора. Це могло виглядати переконливо. Я звернув ліворуч, пройшов так кілька метрів, потім знову на глибину, тоді праворуч… Просто ніби так собі гуляю — без наміру купатися. Принаймні малого це не могло спокусити приєднатися до мене. Коли я вже зайшов далеченько, аж вода сягала до пояса, батько недбало підвівся і теж пішов у море — так само повільно й ніби без особливого бажання купатися. Щось видивлявся на дні, нахилявся, діставав якусь мушлю, роздивлявся, тоді викидав. І поступово наближався до мене. А коли між нами залишилося щонайбільше двадцять метрів, я різко відштовхнувся й пірнув. Скільки було повітря в легенях, я плив на глибину, намагаючись триматися біля самого дна.
Випірнувши і витерши воду з очей, я не побачив батька, а лише через мить помітив велику білу рибину, що пливла до мене під самісінькою поверхнею води. Я знову пірнув і поплив під водою паралельно до берега. Та батько, мабуть, не заплющував очей під водою, бо коли я, ніби поплавок, вискочив із води, він уже був поруч.
Батько ще не встиг витерти очі й хапнути повітря, як я вже почав шалено його оббризкувати, б’ючи долонею вздовж поверхні води і черкаючи нею по нечастих гребенях маленьких хвиль. Такий спосіб дуже підступний, бо дає змогу посилати в супротивника відразу кілька хмаринок бризків, які летять швидко і б’ють в обличчя, ніби дрібні камінці. Це — не боляче, та досить колюче. Очі варто ховати.
Батько не встиг, тому знову був змушений їх протирати, відвернувшись від мене. Я миттю змінив позицію, змістившись лівіше. Нарешті він різко, на півоберта, повернувся ліворуч — то був такий обманний маневр, аби я вистрілив, а він тим часом розвернеться праворуч і заб’є мені очі та подих своїми бризками. От лише він не знав, що я вже тут. Тож, тільки-но повернувшись, батько знову потрапив під град від моїх дотичних ударів по хвильках.
Так повторювалося тричі, поки він зрозумів, що я в цих іграх спритніший і ліпше тренований, аніж він. Батько важко хлюпнувся цілим тілом у воду і поплив од мене геть — у напрямку Туреччини.
А я повільно побрів до берега. І раптом мені здалося, що за спиною я почув щось на кшталт рохкання чи гарчання:
— Гуррг, гуррг.
Потім знову:
— Гуррг, гуррг.
Чесно вам скажу: я злякався. Таких звуків я ніколи не чув, але десь у мізках устигла проскочити божевільна думка, буцімто в морі мене наздогнало одоробло.
Я різко обернувся, а батько вже був напоготові. Обома долонями він залив мені обличчя водою. На мене напав сміх, але наступна хвиля з його долонь потрапила в горло. Я закашлявся, тож то були ще дурніші звуки: кашель і сміх, — аніж те рохкання, яким він так ловко мене обдурив і змусив утратити пильність. Нарешті батько теж розсміявся й повільно пішов до берега.
— Па, — кинув я йому в спину.
Але він не озирнувся, очікуючи, що це я так незграбно намагаюся повторити його хитрість. Ще кілька кроків — і розмови вже не вийде, бо ми майже досягнемо берега. А голоси з води на березі чути значно краще, ніж голоси з берега — у воді.
Батько зупинився і подивився на мене допитливо. Очі його були червоні від морської води. Це й у мене, певно, такі. Ми з ним узагалі схожі. А малий більше схожий на маму. Так прийнято вважати.