— Па, — знову сказав я, коли батько вже, схоже, був готовий до серйозної розмови. — Тільки нікому не кажи.
Він кивнув.
— Ти пам’ятаєш, коли в малого було младєнчеське?
Він здивовано звів брови.
— А ти звідки знаєш про це?
— Нізвідки, — відповів я, стенувши плечима. — Пам’ятаю.
— Чого ж ти ніколи про це не казав?
Розмова пішла не туди. Тепер він допитував мене, а мені самому треба було отримати від нього інформацію.
— От кажу, — мовив я. — А ти пам’ятаєш куди ти подів ті яйця, якими… якими мама викатувала?..
— Може, то тобі приснилось? — урвав він мене, хоча я бачив, що він каже неправду — просто хоче мене від правди вберегти.
— Ні, — твердо сказав я. — Мені просто дуже треба знати, куди ти тоді подів ті яйця.
— А якщо скажу, що ти зробиш?
— Нічого, — я знову стенув плечима. — Просто я мушу знати.
— Ну, якщо мусиш… Я тобі пообіцяв, що нікому не скажу…
— І я тобі обіцяю.
— Я їх закопав на вільній ділянці навпроти нашого дому. Там тепер земля комунального будинку. Агент там живе.
— Далеко від його квартири?
— Та навіщо тобі?!
— Па, ну справді дуже потрібно.
Запала мовчанка. А потім він відповів.
— Я хреста над тим місцем не ставив. Але якщо правильно пам’ятаю, то якраз перед самим вікном Агентової веранди.
І тут я побачив за його спиною малого. Паразит підкрався, скориставшись тим, що батько затуляв од мого погляду частину берега, причаївся й підслухав. Оце вже було погано.
— Дякую, — сказав я, розвернувся й пішов у воду.
— Стривай, — сказав батько таким голосом, що не послухатися я не міг.
Якщо він зараз помітить малого, я ніколи не зможу виправдатися перед ним, що не навмисно це підлаштував і що сам не бачив малого. Я вирішив іти напролом. Повернувся до нього і швидко вдарив долонею по воді. Він не втримався й відповів. Поки мої очі знову заливала вода, я встиг побачити, що малий бреде до берега, а відстань до нього вже така, що навіть якщо батько тепер його побачить, то нічого не запідозрить.
Розділ 12
Ніколи не думав, що доведеться підозрювати Степана Пилиповича… Вапще, я нічого такого й не почув, але сам факт, що начальник міліції в робочий час у «Піскарі» п’є з директрисою горілку… Та ще й ця його фраза: «Закон — не дишло». Про що ж це? Я ще понімаю, коли з нами — своїми підчиньонними — він так жартує. А з посторонньой? Та ще й з общепиту!
Вже давно відспівали півні. Малахольний Петя, шофер голови райвиконкому Біленка, поїхав возити свого (та й мого!) начальника, а я все не виходив із дому, хоч уже цілий час був одягнений. Треба було йти до Свєтки, застать її, покуда знову не повіялася по своїх подружках… Але щось мене держало й не випускало. Даже не знаю, шо.
Я вийшов на подвір’я. Відкрутив кран. Вода побігла по жолобках на город. Що й казать! Це я добре колись зробив — таку розводку. Он Васька щоранку зі шлангом. Підтягне його, стане над рядком помідорів і тримає шланг. Потім відходить до слєдущого і так само стоїть над ним. Бува, часа два стовбичить на городі в самих трусах. А в мене — ніяких усілій! Одкрутив кран — закрутив кран. Не забувати тільки нада, бо й мотор згорить, якщо не виключити вчасно. Води у нас під землею не так і багато. Викачаєш воду — і мотор згорить.
Бо воно людьми зроблене — так, як у людей. Сам воду качає, а вода його охлаждає. Одна людина пшеницю вирощує, інша її возить, третя з неї хліб пече, й ті перші той хліб їдять. Усе зв’язано. Так і в моторі…
Баба Плисиха подибала на базар. І що їй там треба? Усе ж є на городі. Ще й кури. О!
— Бабо Докіє! — гукнув я щосили, аж, мабуть, сусідів побудив.
А що робити, як вона погано чує?
Стала. Я вийшов до воріт.
— Як живете, бабо Докіє?
— Га? — приклала вона руку до вуха.
— Кажу, парко зранку, — я вже й не сумнівався, що на кутку не лишилося таких, хто нас не чує.
— А що мені в тому парку робити? Пройду через нього — та й на базар! — зраділа вона співрозмовникові. — Ото курей покормила, город полила, діда нагодувала та й на базар іду. Дріжжів купити.
— А що пекти зібралися?
— Га?
— Кажу, спечете що?
— Ага, пече вже зранку!
— Хлібця напечете?
— Стара я вже, щоби хліб пекти. А до Пасхи ще ого-го!
— А навіщо ж вам дріжжі?
— Га?
Ну, ви б таке витримали?!
— Дріжжі навіщо, питаю!
— А! Та треба ж кудись яблучка білий налив! Он аж два дерева пень старий посадив! Я йому: нащо аж два дерева білого наливу? Їх же не поїси. І не збережеш. Краще б чогось пізнього, — це я йому. А він… Ото ви, хлопці, всі такі. Вперті, як індики.