— Та хіба ж індики вперті?
— Га?
— То кури вперті, — кажу.
— Га?
— Питаю, як ваші кури? Не хворіють? — вирішив я не гратися в дипломатію.
— Та що ти, Ревміре! Тіпун тобі на болячку! Хай Господь милує! Отаке зранку — та ще у святу неділю! — баба геть потеряла настрій зі мною говорити й поспішила на базар, не попрощавшись.
Ну, і слава богу! Якби в неї хто курку вкрав, уже б розповіла. А ні — то значить, усе в неї законно. Крім самогонки, звичайно. Але що ж мені — з Плисами старими воювати, коли таке дєлається? Хватає діла…
Мені б і самому вийти за нею, так вернувся до хати. Заходити туди нічого було, понесло мене на город. На сусідів подивитися чи шо? Сто лєт в обєд я їх не бачив! А пішов, як п’яний. Нема нікого. Шо це Васька — спить чи шо? Нема, й не полито геть. Ага! Це ж учора він приїхав сам ГАЗиком — без шофера. І машина ночувала на подвір’ї! Тобто кудись помчали. Всьой сімйой. На море, мабуть. Ну, й добре. Мені вони не нужні. У мене інші задачі. Якби це позавчора їх не було, я б, канєшна, сіточку відслонив там, де порізав їхню проволку, якою Васька сіточку між городами поприв’язував… А тепер уже що шукати! Якщо зразу не знайшов, то…
Треба йти на Клубну. Відкладать нікуди. Бо можна спізнитись.
І таки спізнився. Грюкав-грюкав у калітку, собака розривався так, що вже й сусіди після вчорашнього повставали, а ні Свєтка, ні її мати так і не вийшли з хати. А потім придивився, а в них калітка — на замку. Нашо? З таким собакою… Ну, та бог із ними. Я так думаю, що Свєтка спить як убита, а мати, видно, пішла на базар. А може, й не на базар, бо шо їй там дєлать? Шоб вона шось продавала — ніколи не фіксірував. Самій шось купляти? Тоже навряд лі. Шо їй треба на тому базарі? Овочі? Фрукти? Онде все росте на городі — ще краще, як у Плисів. Вишні які!
І вдвох вони не могли піти: коли це підростки ходили з батьками на базар! Ох, як мені це все не правилося! Таке шось на серці було — як наче… Ну, шось таке було на серці.
Треба було йти до Тані та Галі. Але не зразу. Якщо зараз піти, точно на Лідію Інокентівну напорюся. А мені це не нада. Через п’ять хвилин начальник буде по всій Варварці розшукувать, щоб узнать, шо це я собі позволяю. Треба перечекать, поки мамаша піде на роботу. Воно, канєшно, неділя. Але ж у ресторані це сама робота!
Починало припікати. Сонце стояло вже високо, але тінь від дерев була ще достатня, щоб не шквариться до того, як… Ну, раніше, ніж… Ну, зутра. Свєткин сусіда здійняв голубів. Вони швидко набрали шалену висоту і тепер крутилися там, визирали. Чекали якихось чужих голубів. Голуби — вони такі. Якщо в небі велика зграя, можуть усе кинути і приєднатися. І все. Уже вони не твої, а того, хто підняв велику зграю. Вєтрєні птиці.
Я аж розсміявся, коли так вдало пошуткував. Вєтрєні птиці! Це ж треба! Сам від себе не чекав. Панятно, що мені не до сміху було, а все одно розсміявся. Треба буде якось увернути, як буду з Петровичем балакать. Він оцінить. Скаже: ну, ти, Ревміре, й загнув! Не ждав, скаже, такого від тебе. Ну, й нічого, що не ждав. Тепер буде ждати.
Подумав про Петровича і згадав про роботу. Точніше — про отдєлєніє, про Степана Пилиповича… Не знаю, що й думати. Якщо він із директоркою ресторану заодно… Не хочеться вірити. І не вірити не можу. Бач, яку ковбаску йому там подають! А це «закон — не дишло»? Нє, я все понімаю. Канєшно, у нас є ще отдєльні недостатки. Але шоби начальник міліції!..
Так і дійшов, думаючи про це, до самого отдєлєнія. А коли дійшов до нього, вирішив… не заходити. Пішов прямо до дому Лідії Інокентівни. Тобто хотів піти, але раптом у спину мені закричав дєжурний Фєдя:
— Ревмір! Тебе начальник визиває!
Отакої! От тобі й виходний! Зараз почнеться!
— О! — радісно, немов побачивши блудного сина, вигукнув Степан Пилипович, коли я зайшов у його кабінет. — Оце молодець. Тут неділя, а він усе одно на роботі! Сідай, Ревміре, сідай!
Ну, ви понімаєте, як я здивувався. Але сів. Бо шо ж?
— Ну, як там жінка, син? — вапше добив мене начальник.
— Та нічого, — кажу, — тільки не дуже знаю, бо майже не бачу їх. Ну, син — атлічнік…
— Та знаю, знаю!..
Він на мене дивився… Ну, як на сина-атлічніка, їй-богу! Тобто чесне слово!
— От і побачишся. От і відпочинеш — із жінкою…
Тут мені нехорошо стало. Бо це що ж таке — відпочинеш? Це на шо він таке намікає?
— Ну, кароче, рішили ми тебе, Ревміре, поощрить путівкою в Крим.
Степан Пилипович випалив цю фразу, ніби випускник дитсадка — віршика про Леніна, — стоячи на стільчику. Воно і справді так виглядало: я сиджу, а він стоїть наді мною, мов на постаменті. Й очі — добрі-добрі, — ну, їй-богу, як у Леніна!