Я передумав заходити на двір, бо не знав, що мені робити. Пішов уздовж їхнього новенького паркана, час від часу позираючи на хату і на двір.
Готувався ремонт. Скрізь лежали черепиця, камінь-ракушняк, у бісєдці — мішки з цементом, накриті клейонкою… І раптом я помітив, що за занавіскою хтось ховається. Хтось стоїть біля вікна зсередини і стежить за мною. Воно зразу відсахнулося, коли помітило, що я помітив. Але я зрозумів, що то — дівчинка. Отож. Тепер вона мені не одкриє дверей, буде притворяться, що нікого немає вдома…
Я пішов далі по вулиці, потім обійшов квартал і вийшов у тил їхнього дому на паралельній вулиці. Там, незважаючи на спеку, сиділа на лавочці бабуля. Я з нею поздоровкався, і вона радо відгукнулася.
— Можна з вами посидіти, бо так жарко? — спитав я й сів поруч із нею, поки вона не вспіла відповісти.
Ну, це її тільки порадувало.
— Ох, і парить! — сказав я.
— Так літо ж!
— А до річки звідси далеко… — роздумливо підхопив я.
— Ну, для вас, молодого, не так і далеко, — розсудила бабуся. — А мені що там робити? На річці я не була чи шо?
— Та й то, — кажу. — Це молодь на пляжі цілий день. Наче їм більше робити нічого…
Нарешті я намацав. Бабуся дуже оживилась.
— Ох! — сказала вона.
— Отож, — підхопив я.
Бабуся зітхнула.
— От ви зі мною, може, не согласні, — сказав я, — бо це тому, шо у вас тут прилічні люди живуть. А у нас на Лікарняній…
— Шо?! — бабуся не дала мені договорить. — У нас прилічні люди? То ви, молодий чоловік, іще прилічних не бачили. Та й наших не знаєте…
— Нє, ну чо, — кажу, — у вас он через город хароша дєвочка живе…
— Не приведи, Господи, вам таку харошу! — твердо сказала бабуся. — Це тіки з виду. А від мене вона тут не криється, нє!!!
— Чекайте, — кажу так здивовано, — це ви про Таню Безпалу?
— А про кого ж? А ви її знаєте?
Я забарився з відповіддю, тож вона мені й не дала заговорити.
— А як не знаєте, то й не кажіть.
— Та що ви кажете?! — здивувався я.
— Шо знаю, то й кажу, — відрізала бабуся.
Та я відчув, що тепер її й розпитувати не треба. Сама все розкаже. Тож тільки поцокав язиком: мовляв, треба ж таке!
— От я бачу, — каже бабуся, — ви чоловік образований. Вас як звуть, якшо не секрет?
— Та який секрет! — відповідаю з таким, знаєте, смішком. — У мене старомодне ім’я. Усі насміхаються. Ревмір мене звуть.
— Ай, яке хароше ім’я! А ви знаєте, що воно означає?
— Та знаю… — я постарався сказати це зовсім таким безцвітним голосом.
— Революціонний мір! — вигукнула бабуся. — Це ж золото, а не ім’я! Революціонний мір!
— А вас як звуть, якщо не секрет?
— А як звуть — обыкновенно. Марія Іванівна я.
— Ну, так у вас же ім’я, на якому вся країна держиться.
Я ніби подумав хвилинку, а тоді додав:
— От я вам скажу чесно, Маріє Іванівно. Хоч хтось, може, й не согласиться зі мною. Я вашпе щитаю, що все держиться на старших людях. Якби ото молодьожі дать волю!..
— А що ж тут сміяться! Правильно кажете. От представте собі, — каже, — якби тій Таньці волю дати! Вона й так скоро зі світу всіх сусідів зживе. Де ж це видано таке, га? Щоб це дєвочка — дєвочка! — вино пила? Шоб курила? Га? Як зберуться з подружками, так це ж хоч святих винось. Дим прямо з вікна стовпом!
— Та що ви кажете?
— Ось вам хрест святий! — відповіла вона, щоправда, не перехрестившись при тому. — Я на людей поганого нікада не скажу! Якби нічо не було, нічо б і не сказала! А раз кажу, то було!!! Оце хотя б учора — шо вам? Прийшли ці її подружки дві: біла така блондинка, обстрижена, як пацан, і та друга, з завівкою. То вони таке встроїли, що я спочатку думала: там кіно про войну по телевізору показують. Кричали так, наче їх ріжуть.
— Що кричали? — злякано спитав я.
— Ви мене, Ревміре, звиняйте, — з гідністю відповіла бабуся, — але я таких слів зроду не вимовляла і зараз — на старості лєт — не промовлю.
— О Господи, — сказав я.
— Отож! — зробила висновок Марія Іванівна.
— А шо ж мати її таке дозволяє? — бідкався я.
От не повірите, а розмовляти з Марією Іванівною значно легше, ніж із бабою Плисихою.
— Мати… Мати!.. Ото ж і воно, Ревміре! Від дині кавуни не родяться. Якби в неї була мати як мати, вже би так по сраці надавала, що місяць не сіла б. А цій… Нє, я ніколи таких слів не кажу, які вона заслужує — та мати. Вона ж дома не буває! Усе в тому «Піскарі» клятому. Ну, от хто це придумав у нас такий притон поставить? От хто, я вас питаю?
Я тільки рукою махнув.
— Я бачу, Ревміре, що ви дуже правильний молодий чоловік, — Марія Іванівна суворо на мене подивилася. — Це щас велика рідкість. От скажіть ви мені, старій бабі, як із дівчини може вирости щось путнє, коли її мати жодного вечора не буває вдома. Люди ж уже спать лягають, коли вона приходить!