Я з повагою похитав головою.
— Да! Не сплять! Коли ж вона вже причалапає! Так її ж кажний раз іншою машиною привозять! От скажіть мені, Ревміре, де це в нашій Варварці стільки машин? От де це стільки машин, щоб женщину кажний раз на другій привозити?
Я тільки руками розвів.
— А я вам скажу! А я вам скажу! — запевнила мене Марія Іванівна. — Бо тут весь город у неї пасеться! Весь город! Уся область!
— Та ну? — не повірив я.
— А от ви мені не вірите. Я б сама не повірила, якби хто сказав.
— О-хо-хо! — зітхнув я, підводячись із лавочки. — Ви мене так розстроїли, Маріє Іванівно. Так із вами цікаво разговарювать, що й додому йти не хочеться. Але що ж… Нада!
— Якщо нада, то нада, — погодилася Марія Іванівна. — Але я вам так прямо й скажу: вони її вбили!
— Кого? — тепер уже по-справжньому злякавсь я.
— Оту блондинку обскубану!
— Господи, що ви таке кажете?
— А я вам кажу!
Ну, з цими бабусями треба бути дуже осторожним. Отак нормальна людина з виду, а потім — раз! І вже не знаєш, шо й думать. Це ше добре, шо я по гражданкі прийшов. А якби у формі був, то на таку заяву ж ніяк не можна не реагірувать…
— Да-а… — тільки і зміг я сказати у відповідь. — Ну, ви мене зовсім залякали, Маріє Іванівно!
— От ви мені не вірите, а я правду кажу, — наполягала вона. — От ви побачите, коли сюди міліція прибіжить.
— А ви вже і в міліцію повідомили?
— Ех… — Марія Іванівна тільки рукою махнула. — Не ті в мене ноги, Ревміре, щоби до міліції добігти. А слухайте! Ви ж на Лікарняну йдете? От і зайдіть у міліцію! І скажіть їм. Шо так і так, Танька Безпала зі своєю подружкою вбили свою подружку. Хай прийдуть і посадять її!
— Кого?
— Та Таньку ж! — вона аж разстроїлася через мою недоумкуватість.
— А що? — ніби вголос подумав я. — Таки зайду. Так і скажу: «Марія Іванівна бачила, як Тетяна Безпала вбила свою подружку». Поїдьте розберіться.
— Та ви шо! — обурилася бабуся. — Нашо ж ви зразу про мене! Я нічо не казала. Ще мені мало, шоби по міліціях затягали. Ви од себе скажіть. Вам повірять.
— Ясно, — сказав я. — Ну, до побачення, Маріє Іванівно.
А навздогін вона сказала, якщо я правильно розчув:
— Бо то вже не люди, понімаєш? І так спробуй стати людиною, а вже як крові попив… Нічо не буде.
Я зупинився.
— Що ви сказали?
— А нічого, синку, я не казала. Біжи, біжи!
Вона мене вже не затримувала. Бо я ж мусив виконати її завдання, поки не пізно.
Доки йшов до Свєткиної хати, почав відчувати, як їсть і пожирає мене страх. От же ж дурна баба! Воно то понятно: сидить сама цілий день, поговорити ні з ким, та й ті сусідки малахольні вже в’їлися, мабуть, у печінки… Хіба ще таке приверзеця! Та все ж таки я нічого не міг зі собою зробити: просто такий страх, що ви собі не приставляєте! А тут же й іти ще добрі півчаса…
Розділ 13
Ми приїхали засвітла. Та волейболу не було. Ну, в неділю батьки майже ніколи не грають — стають дорослими. Стільки роботи збирається за тиждень по дому, городу… Та ще й заготовки: літо ж. Тільки достигла вишня — стоїть над вулицею задушливий запах варення. Потім його змінить запах оцту: огірки, помідори, сливи, а тоді — нудотний запах вина, що бродить у бутлях: виноград… Це те, чого серед тижня не зробиш. Хіба ж вистачить тих кількох годин, які лишаються після роботи, щоби зварити, наприклад, варення? Це ж не картоплю підсмажити!
Поки розібрали речі з машини, мама заходилася готувати вечерю — тільки не картоплю смажити, а привезені з Очакова бички. А я тихцем вислизнув за ворота й пішов до Саньки. Мене цілий день гризло, що він на мене ображається за вчорашнє. Я ж не винен, але все так збіглося, що він цілком може вважати, неначе я навмисне його підставив.
У них удома було як на похороні. Тьотя Люда зі мною привіталася, як із тінню. Дядя Петя сидів за столом, як профіль Леніна на карбованці. Так і не поглянув на мене. Тьотя Люда погукала Саньку, і той вийшов до мене, не зупинився ні на мить, ножем крізь масло перетнув кімнату й рушив на подвір’я. Я — за ним, як винувате цуценя.
— Пішли на берег, — кинув він через плече.
Ми вийшли через їхню задню калітку й усілися на лавочці спиною до води, обличчям на подвір’я. Я зрозумів, що він теж хоче зі мною поговорити, бо інакше не сідав би лицем до дверей із хати. Двері в них відчиняються практично безшумно, — мало хто вийде і почує, про що ми говоримо…