— Слухай, Санько, — почав я, — я вчора зовсім не…
— Ти маєш гроші? — спитав він зненацька, урвавши мої вибачення.
Отакої! На цю тему ми з ним ніколи не розмовляли. Вона слизька. Ми були в різних вагових категоріях. У мене руб-два завжди водились у загашнику — те, що я економив на сніданках у школі. А Санька грошей ніколи не мав. І він ніколи нічого не брав у мене. Навіть коли вдвох ходили в кіно, він довго впирався, якщо я намагався за нього заплатити десять копійок. Потім, правда, погоджувався, бо що ж… А от від морозива — навіть фруктового за 9 копійок — завжди категорично відмовлявся. Дуже гордий.
— А скільки тобі треба?
— Не знаю… — відповів він. — Багато.
— Ну, в мене є рубля три, — невпевнено сказав я.
— Можеш позичити? Я пришлю.
— Кого? — здивувався я.
Ніби у книжках. «Я пришлю до вас свого слугу!»
— Гроші пришлю, — пояснив Санька.
Нарешті до мене дійшло.
— А куди ти зібрався? До Дрогобича?
— Ні, в Казахстан. Батьків шукати.
— Слухай, Санько, — спробував я його напоумити. — Казахстан у три рази більший за Україну. А до нього ще тисячі кілометрів. Де ти їх там шукатимеш?
— У Карагандинській області. Я адресу маю. Тільки доїхати якось треба.
Це звучало так дико! Я навіть не придумав, що сказати. Знову ніби у книжках, де діти втікали з дому, щоби потрапити у Трансвааль — воювати за бурів проти англійців. Дитсадок якийсь, якщо подумати… Але я йому повірив. Я Саньку знаю. Він поїде. І я майже впевнений, що знайде своїх батьків-бандитів. І що далі? Піде там до школи? Та він же зовсім не знає казахської мови… І якби тільки це. Але зрозуміло, що переконати його в чомусь — марна річ. Треба просто допомогти.
— Пішли до мене, — сказав я.
— Ні, до тебе я не піду. У тебе батьки вдома.
Він так це сказав, що в мене мороз пішов шкірою. Я раптом усе побачив його очима: і себе, хлопчика з благополучної сім’ї, і моїх батьків, які, безперечно, знали, що він нерідний син своїх батьків… Справді, батько дружив із Петром Степановичем іще до того, як той переїхав до нас у Варварку. По-моєму, вони навіть колись зустрічалися там — у Карпатах, — набагато раніше. Я не впевнений, ніколи особливо не цікавився цим питанням, але… Щось наче таке чув.
— Ну, посидь тоді тут, я скоро повернуся, — погодився я.
— Нє, — заперечив Санька. — Пішли разом. Тільки ти — додому, а я — на річку, там, біля вас. На гнилому човні посиджу.
Удома я побачив накритий для вечері стіл і цілу родину навколо нього. Одне — моє — місце було вільне.
— Де тебе носить? — обурено вигукнула мама.
— Я зараз, за хвилиночку!
— Я тобі дам таку хвилиночку! — всі їли смажених бичків і салат.
Руки всі мали такі масні від бичків, що особливо виразно я уявив собі, як саме мама дасть мені таку хвилиночку! Втім, я вдягнений. Тому є велика ймовірність, що вона цього не робитиме, щоб не забруднити мого одягу. Бо як же ти потім відпереш сорочку і штани від риб’ячого жиру, та ще і змішаного з олією, на якій бичків смажили? Крім того, мою впевненість посилювало й те, що мама не може не розуміти, кому саме доведеться все це прати.
Я шаснув до нашої з малим кімнати, висунув шухляду письмового столу і витяг із неї минулорічний щоденник. Там за обкладинкою зберігав я мої гроші — чотири рублі з копійками. Я акуратно витяг їх, аби не дзвеніти копійками. І вже хотів бігти до Саньки на берег, коли почув, як відсувається стілець від столу в кухні. Сховавши гроші за пазуху, я зігнувся і швидко сів навпочіпки спиною до дверей. З кроків я зрозумів, що це — мама.
— Вовка, шо таке? — ці три слова прозвучали зі змінною інтонацією: перше — з гнівною, друге — з роздратованою, а третє — вже зі стурбованою.
— Живіт… — вичавив я із себе.
Я повільно розігнувся, підводячись, відсторонив маму рукою і повільно, все ще трохи зігнутий, пішов до вхідних дверей, а звідти — надвір. Я знав, що вона стояла у вікні й дивилася мені вслід, тому пішов на город, завернув за літню хату — і просто до вбиральні. Там я посидів якийсь час, чекаючи, поки вона прийде.
— Вов, як ти? — дуже швидко пролунав її голос.
— Нормально! — здавлено крикнув я.
Я так завжди розмовляю, коли треба зіграти запалення хитрощів. Це Інна так колись виступила — ще в дитсадку. Не прийшла два дні поспіль — просто виходила з дому, потім валандалася, поки батьки підуть на роботу, і верталася додому. Мене вихователька питає: «Де Інна?». Я кажу: «Не знаю», — бо і справді не знаю: вчора разом були на річці. Вихователька каже: «Ти зайди подивися», — я кажу: «Гаразд». А наступного дня кажу: «Забув зайти». А на третій день Інна приходить, як наче нічого не трапилося.