— А шо таке? Чого це ти? — Санька нічого не зрозумів: що за така перевірка, чому йому ставлять такі прості запитання.
Я помовчав, обдумуючи. Виходило просто й очевидно. Нахилився до води й почав знімати бичків із перемета. Ха-ароший перемет! Щоби стільки натягати, треба цілий день сидіти!
— А якби ти жив на іншій вулиці й нічого не знав ні про нашу хвіртку, ні про Тобіка, ні про Ревміра?..
— Не, ну закєнно! — обурився Санька. — Ти шо це хочеш сказати?
— Ой, ну перестань бичитися! Я тебе знаю як облупленого. Я не Секеч, а мій батько — не Агент. Якщо тобі щось треба буде в нас на подвір’ї — просто зайдеш, і все. І хвіртка клацне так, що ніхто не почує…
Я зрозумів, що так нічого не вийде. Далеко зайшов. Треба йому розповісти.
— Тільки нікому, ага?
— Ага, — зрадів Санька.
— Ну, то тепер ти знімай бичків, а я балакатиму.
Ясно ж, що треба знімати по черзі, щоб не так в око впадало.
Одне слово, я йому все розповів.
— Ну, да, це хтось наш! — вирішив він, щойно дослухавши розповідь. — Там у дяді Гриші, канєшна, прохідник, але ж як тьотя Оля помітить, крику буде на всю область. Нє, це треба знати й дядю Гришу, й тьотю Олю… Ну, і калітку вашу треба знати. Нє! Точно хтось свій. Ну, або із Садової. Але хто ж це може бути із Садової? Не Катька ж! І не Вєрка! Ти шо!
— Та ясно, що не вони…
Ми вже закінчували знімати бичків з перемета, коли я побачив Вітьку — Агентового сина. Якби когось іншого, я б на такій відстані й не впізнав, але такої білої голови, як у цього відлюдька, просто більш ніде на світі немає.
Схоже, він нас помітив. А якщо помітив, то й упізнав, бо ми на човні Петра Степановича, Санькиного батька, а не впізнати серед білого дня — навіть на відстані — сусідського човна… Ну, це як рідну матір не впізнати, бо вона перевзулася.
Ми сподівалися, що він там, на березі — біля свого дому, — бовваніє віднедавна. Знову сіли, і Санька почав відгрібати на глибину. Коли відійшли вже досить далеко, кинули якір і стрибнули у воду. Поплавали навколо човна, знову залізли. Вітьки на березі вже не було.
— Ну, а як вона виглядала?
Ми сиділи з Юрком за столом і розбирали бичків. Малий трощив їх так, аж луна котилась, а мені вони в горло не лізли.
— Хто?
— Ну, та дівка, яку ти вчора бачив.
Юрко замислився й перестав жувати.
— Як Свєтка.
— Яка Свєтка?
— З Клубної, — він узяв іще одного бичка — вже, напевно, сьомого.
— Що, зовсім худа?
— Нє, не худа. Натоптана.
— Ну, а Свєтка ж сєльодка.
Ні, не залишиться батькам нічого їсти. Щось він від мене приховував. А може, й брехав. Він уміє брехати дуже переконливо. Він страшний фантазер. Як тореадор. Із Васюківки.
— Я ж не кажу, що Свєтка. Я кажу, як Свєтка. Вона була в штанах.
Ну, це вже взагалі. У штанах ходить лише мати мого однокласника Дзюби. Вона працює на будівництві мосту. Там, каже Дзюба, всі у штанах, бо так треба. Може, й так. Я з них тільки його матір бачив. Наче хлопчик: мала, худа, стрижена й у штанах. Але щоби Свєтка чи взагалі якась дівчина з нашої школи — у штанах!.. Нє, ну жовтенятки, звісно, носять спортивні штани під спідницею — бо холодно ж! А тут мало що літо, так іще й піонерка у штанах!
Щось тут не так.
— А вона тебе бачила?
— Мене — ні. А тебе бачила. Ти коли мене чекав, вона сиділа за колодязем. А як ти мене кинув, побігла до дяді Гриші на город.
Щось не сходилося. Щось мені муляла вся ця розмова. Юрка клеїв дурня.
— Як же ти за надвір сховався, що вона тебе не побачила? Якщо вона сиділа за колодязем?
Він швидко цапнув найбільшого бичка й почав обсмоктувати його голову, виколупуючи язиком риб’ячі щоки. Ряшка зосереджена, оченята дивляться повз усе, що можна побачити. Святий та божий, як каже бабуся. Бабуся завжди каже це з іронією. Втім, у Бога вона справді вірить. У їхній хаті — у Берестках — навіть ікона висить, а перед нею лампадка горить смердюча. При тому горить завжди. Я її жодного разу не бачив негорючою. Коли баба до неї встигає олії підливати, просто не уявляю.
Баба й нас із малим похрестила, потай від батьків. Колись одвезли мене до неї на Донбас, я там довго жив — може, півроку. Приїздять забирати, а в мене хрестик на шиї. Мама каже, що дуже тоді сварилася. «Мамо! — це моя мама так розповідає, як вона розмовляла зі своєю мамою. — Мамо! Як ви могли! Вася ж член партії! А як хтось узнає?» «А хто взнає? — це їй бабуся у відповідь. — Отець Савватій не такий чоловік, аби пустити поголос». Ну, обійшлося.
Помирилися. Хрестика з мене, звісно, зняли. Більше я його й не бачив.
А потім минув час, народився Юрко, то і його на пару місяців завезли до баби, поки я до школи ходив. А тоді канікули, приїхали ми до них… Я розреготався, згадавши ту картину: уявіть, стоїть мій малий босоніж на глиняній долівці, сам у брудній сорочці, замурзаний, на шиї шворочка, кінці якої тягнуться до рота, а в зубах — хрестик…