— Це ти сховав, щоби потім мене звинуватити, ніби це я винен.
— У чому?
— У тому, що не заніс до хати, а залишив на ґанку.
— А чому ти не заніс до хати?
— Бо не люблю, коли ти командуєш.
— А чому ти не любиш, коли я командую?
На це каверзне запитання він не зміг відповісти. Натомість повторив запитання:
— То де ж фотоапарат?
Я міг просто сказати: «Відчепись!» — але так було б тільки гірше. Тоді б він ніколи не відчепився. Та ще й шантажував би мене: от розкажу, мовляв, батькам! Звичайно, я б на такий шантаж не повівся, бо знаю точно: нічого й ніколи він батькам про мене не розповів би. У нього багато вад, але він не сексот. Усе одно треба було щось таке йому сказати, щоб відчепився. Проте мені нічого путнього на думку не спадало. І я знаю, чому. Бо я згадав, що, як брав із ґанку свою «Смену»… Розумієте, на якусь секундоньку, на якусь мить у мене промайнула думка, що я не тільки допоможу Саньці, а ще й покараю малого за те, що він не відніс апарат до хати, як йому було сказано. От лише промайнула! Звичайно, якщо батьки кинуться шукати апарат (це майже неймовірно), я не казатиму про те, що це — на совісті малого. Та, згадавши про ту навіть не думку, а… Ну, чому не думку? Я ж таки про це подумав! Подумав!!! Розумієте?!
А сам собі пишався, який я добрий і самовідданий, як я не пожалів фотоапарата для друга!
Я відсторонив малого рукою, хоч міг пройти й так, і рушив на поляну. Швидким кроком.
— Вов, зачекай! — зовсім копченим голосом погукав мій малий і побіг за мною.
Очі мені застилав густий туман, тож, коли Юрка мене майже наздогнав, я розвернувся й наосліп ударив його в живіт. Він здивовано зойкнув, склався навпіл і опустився на коліна. А я побіг геть. І тепер уже не туман, а просто сльози заважали мені бачити дорогу. Відбігши, я перейшов на крок, бо якось глибинно передчував, що можу зараз на рівному місці перечепитись і виорати пикою Садову вулицю.
З двору долинув голос Баєва, який мене гукав. Звісно, треба було зупинитись і щось йому відповісти, проте я не мав на те сил. Тільки поступово пришвидшував кроки. Слава богу, нікого іншого не зустрів.
Западали сутінки, і поляна лякала дикістю й незаселеністю. Хтозна, може, і тут, десь просто під ногами, сидить якесь одоробло, шкірить свої рідкі трикутні, мовби в акули, зуби й дико обурюється, що я вдерся в його володіння.
А може, і не обурюється. Можливо, його обурює тільки тоді, коли вдирається хтось чесний і порядний. А коли з’являється таке, як я, всі одоробла святкують поповнення…
За віщо я вдарив малого? Ну, звісно, це не вперше. Я йому часом даю чортів, бо інакше як із ним? Та й заслуговує він. Але цього разу — за що? За себе? Він же мене врятував, відвернув мамину увагу… А з фотоапаратом… Я ж сам винен! Я в усьому сам винен! І прощення мені нема й не буде. Сам винен — а вдарив його!!! Та ще й так підло — в живіт…
Ноги мимохіть понесли мене через піщані кучугури та колючі кущики до центру поляни. Поки було ще хоч трохи світло, я дивився під ноги, вишукуючи якийсь хмиз чи хоч би щось на розпалку. Як на гріх нічого не траплялося. Знайшов якісь дві гілочки, які невідь-як тут опинилися. З цього навіть невеличкого багаттячка не розкладеш. Ще було трохи видно, щоб не наступати на колючки. Для моїх босих ніг то було б гідне завершення дня. Щоб ви знали, на цих дохлих кущиках колючки тонкі, гострющі й завдовжки сантиметри зо три.
Перетнув я поляну і спустився на берег. Тут скрізь берег піщаний, але купатися сюди не ходить ніхто. Гадюки. До села вони не лізуть, а тут, в очеретах, трапляються досить часто. Отам, лівіше, пляж — навпроти Клубної, а другий — аж біля містка на нашій вулиці. Й усе. Тож людей тут не буває взагалі. «Ни машин, ни шагов. Только ветер да снег».
Я збирав гілля й уламки якихось дерев’яних ящиків, колись викинуті хвилями, а тепер пошерхлі та сухі, раз у раз подумки намагаючись знайти хоч якесь виправдання для того, що я сьогодні накоїв. І виправдання не було. Ви не уявляєте, як це боляче — знати, що ти негідник просто так, без будь-якої причини. Солдата на війні вбивали людей, але вони були солдата, вони рятували свою землю. Люди у фашистських казематах виказували часом своїх друзів і рідних, адже не витримували катувань… А я просто покидьок. Без будь-яких виправдань. Просто сам по собі. І правильно мама все мені казала!
Пісок під ногами шипів од моїх кроків, і я просто мріяв, аби то був не пісок — а шипіння гадюки. Я згріб, затамувавши подих, купу гілля, сподіваючись, що це вже сутінки не дають мені роздивитися, яка така зміюка причаїлася серед нього… Ні, жодної гадюки там не було. Вони вночі заповзають у свої нори, де тепло і затишно. Скільки я знаю, нічних змій у нас не водиться. Але ж усе одно…