Якщо бути зовсім чесним, то я при цьому шалено боявся. Якби мої пальці натрапили на щось пружне та м’яке, я б відсмикнув їх зі страхом і огидою. Я не хотів і не міг накласти не себе руки. Думки були, проте… Ні. Я знаєте, про що подумав? От піду втоплюся. Наприклад. І мій малий усе життя вважатиме, що то — через нього. От як йому жити? Теж утопитися?
Я набрав сякого-такого хмизу: найбільше — комишу, але трапилось і кілька дерев’яних уламків, відполірованих водою, а потім висохлих на сонці. Комиш легко зайнявся, та втримати невеликий вогонь я не зміг. Він спалахнув дуже яскраво, полум’я було високе, сипонуло іскрами. Ще й вітру ні грамульки. Просто в небо іскрило. А там іскри перетворювалися на величезні зірки і на тьмяне світло Чумацького Шляху, що вів од нас кудись на Київ, а може, й до самої Москви. Я був далеко від своєї вулиці та й узагалі не боявся, що мене помітять. Мені було байдуже. Хоч би як батьки покарали, то все одно буде мало.
Юрка підійшов майже нечутно, трохи постояв наді мною, а тоді сів поруч. Він сидів і мовчав. І я мовчав. Дивився на зірки — величезні, як людські проблеми: ні тепла від них, ані світла. За кілька хвилин він підвівся й пішов геть. Я мусив його затримати, але не зробив цього. Сам не знаю, чому. Тобто знаю, звичайно, та не можу цього пояснити…
Він повернувся невдовзі, приніс іще хмизу, висипав поруч із тепер уже зовсім невеликим вогнем і почав потрохи підкладати до багаття.
— Чуєш, малий… — хрипко промовив я. — Чуєш?..
Він мовчав.
— Ти пробач мені, — сказав я й відкашлявся, бо вийшло якось геть погано. — Добре?
Він мовчав.
— Я і сам не знаю, що на мене найшло…
То була чиста брехня. І я виправився:
— Тобто знаю, звичайно… Ти пробач, я така паскуда!..
— А де фотоапарат? — запитав він.
І я зрозумів, що він мені пробачив. Ще тоді, коли прийшов до мене на поляну.
Я не міг йому розповісти про Саньку. Але тепер уже й не розповісти не міг. Бувають такі моменти, коли не можна не розповісти. От як батько мені про ті яйця — в морі сьогодні. Він здивувався, звичайно, і знав, що не варто цього робити… Проте не зміг не відповісти. Отак і я не зміг. І я все йому виклав: про Санькиних батьків, про те, що він завтра їде до Казахстану… Тільки про бандерівців не сказав. Нащо воно йому? І так зірок у небі вистачить. Просто сказав, що Санькині батьки — бандити. Зрештою, це ж правда!
— Бандити різні бувають… — задумливо сказав малий. — Он «Велікалєпная сємьорка», наприклад. Вони ж також бандити по-своєму. Чи там мушкетери… То що ж, у них за це дітей забирати?
Комарі заїдали, та нам навіть чухмаритися було ліньки. Я тільки водив рукою малому по спині, зганяючи клятих кровососів. Зрозуміло, що це не вирішення. Тільки відігнав, вони тут же повернулися.
Потім ми загасили вогонь і пішли додому.
— Що скажемо? — спитав він, коли ми вийшли на Поштову.
— Я сам скажу. Ти мовчи.
Проте нічого говорити не довелося. Ну, принаймні такого, яке ми собі планували.
Заходячи до хати, я готувався до бою. Та мама не зустріла нас криком, як слід було чекати. Вона сиділа з батьком за обіднім столом, дивлячись у вікно до Ревміра. Ясна річ, тут горіло світло, вікно було темне, тож нічого вона там бачити не могла. Це Ревмір міг її бачити, якщо, звичайно, дивився. Батько теж був набурмосений. А на столі між ними лежав мій фотоапарат «Смена-2».
У такій ситуації мовчки піти до себе в кімнату — це було як утекти. Тобто тоді вже ніякого бою. Суцільна кара. Я зайшов до кухні й сів на вільний стілець. Був іще один — аж за столом. Але, щоб до нього дістатися, треба було обійти стіл і пройти поруч із батьком чи з мамою. Малий у мене сміливий, але обережний. Він підійшов до мене і став поруч, притулившись своїм плечем до мого.
Я трохи розвернув до нього ноги, й він мовчки сів мені на коліна. Тепер він міг утекти будь-якої миті, а я вже був приречений. Навіть мама мене могла дістати без труда й без особливо різких рухів.
Я вирішив іти в наступ.
— Санька приходив?
— Ні, мама його, — після паузи відповів батько.
— Вони його тепер не відпустять?
— Ну, як його не відпустиш? — зітхнув батько. — Не на ланцюг же, як Тобіка!.. Ще якби не твій апарат, може, і спробували б відмовити чи переконати… А так…
— А до чого тут фотоапарат?
— Ти ще питаєш! — вибухнула нарешті мама. — Хто тобі дав право без дозволу батьків…
— Я тобі що сказав! — урвав її батько неголосно, але так страшно, що вона моментально замовкла.
— Якби в мене були гроші, я б дав йому грошей, — тихо сказав я. — А що я мав робити — красти у вас?