Мама знову спробувала щось гримнути, проте вчасно себе опанувала.
— Ти зробив правильно, — сказав батько, і я відчув, що зараз заплачу, як дитина. — Ти зробив так, як зробив би дорослий мужчина. І я тобою пишаюся.
Мій малий повернув голову майже на сто вісімдесят градусів, потилицею до батька, а обличчям до мене. Зуби його вишкірились у щасливій усмішці. Та до мене вона не дійшла. Не той я мав настрій, аби відповідати на неї.
— Ну, шо ж ти таке кажеш! — вибухнула мама з новою силою. — Він же тепер сам буде вирішувати, що добре, а що погано! Він же тепер зовсім нас ні у грош не буде ставити! Він же дорослий!
Останні слова прозвучали так образливо, що я ледве стримався. Та й то не тому, що такий стриманий, а лише тому, що мав такого могутнього захисника, як батько.
— То Санька поїде в Казахстан? — знову спитав я.
Вони довго мовчали. Потім батько сказав:
— Я вважаю, що йому їхати не слід… Він не пам’ятає тих батьків. Вони його теж не впізнають… Але… Але він… Його не втримаєш. І не треба втримувати. Вони так вирішили. Дали йому грошей, завтра куплять квиток…
— Його били? — спитав я.
— Його вбити мало! — знову заговорила мама. — Скільки мати витримала! Скільки їй казали, що яблуко від яблуні… А він!.. Скільки вовка не годуй!..
— А якби це був твій син? — батько підвищив голос.
— Я проти советської власті не воювала! — вигукнула мама.
— І це правда. І це правда… — тихо обм’як батько.
І всі замовкли. Тільки малий знову повернув голову до мене і дивився в очі своїми нажаханими оченятами. Я взяв його рукою за плече, притягнув до себе і притиснув. І він розплакався. Та так відчайдушно, що я відчув, як із моїх очей теж покотилися сльози. І мама заплакала. А батько підвівся і вийшов із хати.
— Батьку! — крикнула йому навздогін мама.
Він уже у дверях озирнувся.
— Ну, скажи ж їм!
Отут я, знаєте, по-справжньому злякався. Якщо це все — не все, тобто не найстрашніше, то що ж вони нам іще приготували? Якої ще правди не розказали? Мені запаморочилось у голові. А мій малий перестав плакати й іще тісніше приліпився до мене.
Батько стояв у дверях і дивився на Тобіка. А може, й не на Тобіка, а просто в темряву. Тиша в хаті дзвеніла, ніби сотня комарів. Якби звідси, з хати, було видно зірки, то — я впевнений — вони б зараз зблідли від сяйва однієї — нової, нікому ще не відомої.
Батько плюнув у двір, повернувся і сказав:
— Це не тому, що ми вас хочемо покарати. Просто інакше ми не впораємось. У мене й у мами стільки роботи! Починаються жнива у колгоспах. Ми будемо на роботі пропадати день і ніч. А ви завтра їдете до баби. На Донбас. Поїзд — завтра ввечері.
Розділ 14
От і з’їздив у Крим! Ще й не хотів, дурак такий! Ото лучче було согласиться й не мантачитися! Сказано тобі: «Йди додому пакуй вещі!». Іди й пакуй. Так нєт же! Обидився, ципльонок жарений! Поговорив із бабусею — ну, й іди додому! Вона ж заявлєнія не робила! Ні. Так чого ж тебе поперло на роботу?
А там сюрприз: прийшла Свєткина мати із заявлєнієм. Свєтка пропала. Учора додому не приходила. Сьогодні не об’явилася. Мати думала, що вона в подружки, а подружка каже, що вчора її не бачила… Як вам таке?
Я б цій мамаші голову між ногами зажав — і ремньом по задниці, по задниці! Ох, як би я її відходив! Якби хто міг собі таке приставить! Де ж ти, зараза, раньше була? Чи як твоя єдиная доця приходила в час ночі, ти нічо поганого не подумала? Дать їй по сраці — не додумалася? Їй-бо! Мене всього аж трясло, коли я прочитав заявлєніє і подивився на цю курку. Зарьована, без кінця сякається в таку мокру хустку, що краще вже на підлогу б… Жалко її, канєшно, тільки ж хто їй винуватий? Я ж учора до неї заходив! Чи позавчора? У мене від цього заявлєнія голова кругом пішла.
— Значить так, Ревміре, — сказав начальник. — Берете мотоцикл, із коляскою, бігом їдете до гражданки Котенко, берете фотографії — і через десять минут назад!
— Які фотографії? — не пойняв я.
— Як які? — Степан Пилипович звів брови аж до волосся. — У гражданки Котенко дочка пропала, а старшина міліції питає мене, які фотографії?
— Так нашо мені фотографії, товаришу капітан? Що я, її не знаю?
— Гражданка Котенко, — тихо й сочуственно сказав начальник, — почекайте нас, пожалуста, в коридорі.
Вона встала і вийшла. Тобто зробила, шо її просили, та при цьому можна було подумать, шо вона нічого не пойняла, шо їй кажуть.
— Ти шо за цирк перед пострадавшею влаштовуєш? — засичав на мене Степан Пилипович, коли зачинилися двері. — Ти шо, не понімаєш, що нам треба зараз її фотографії на желєзну дорогу, на автовокзал, на річний вокзал?..