Це я, конєшно, брехав, але що ж… А як тут не брехати? Тим більше, шо я ж і не знаю нічого навірняка. Вірити тій старій сексотці — посліднє діло. Ну, а не вірити в такій ситуації — ше послідніше.
З одного боку — брєд старого потухшего сознанія. Ото пиячили дівчата… Правда, в їхньому возрасті й бутилки сухого на всіх вистачить, щоб напитися. А в Лідії Інокентівни, конєшно, є в домі, шо випити. Ну, посварилися… Ну, побилися… Ну, могло, конєшно, й найгірше трапитись. Але… Не міг я в це повірити.
А з другого боку — дочка Лідії Інокентівни сказала Свєткиній матері, що не бачила вчора Свєтки. Коли я заходив, дверей не відчинила, хоча була вдома. А якщо вірити бабусі, то вона її бачила. Хто? Бабуся! Кого? Свєтку!
Це дуже погано, коли ведеш мотоцикл по такій дорозі й при цьому ще про щось питаєся думати. Уже як їдеш, то й думай про дорогу. А то: з одного боку, з другого боку!.. Тут є такі місця, що ні з якого боку не об’їдеш.
Я вирішив не під’їжджати до дому Безпалих, а поїхав до Марії Іванівни. А тоді подумав, притормозивши, й рішив оставить мотик за півквартала від неї. Бо як побачить мене на коні, то й той… Що «той», я вже не обдумував. Вона сиділа там само на лавочці й дивилася, як я зіскакую зі сідушки. Шо мене здивувало, так це те, шо її це не здивувало. Наче вона мене ще тоді розкусила, коли я її так ловко випитував про Свєткину подругу.
Я підійшов і так сурово її спитав:
— З вашого городу, Маріванівно, можна пройти до будинку Безпалих?
— Там аґрус, — відповіла вона. — Але під заборчиком можна.
— Дякую! — сказав я так же сурово й пішов у калітку.
Собаки на подвір’ї не було. Захаращене подвір’я, аж страшно стало. Наче по ньому ніхто ніколи не ходить. Я осторожно пройшов навколо хати і вийшов на город. Ну, і город — це тільки так називається. Подекуди буряки, крізь бур’ян просвічують зрідка червоні боки помідорів, якісь здичавілі огірки в’ються по будяках… Але шовковиця — така величезна, з такими плодами, наче то баклажани. І груш рясно, а вишні — вже чорні й навіть обсипаються. Так тіки «цьок», «цьок». На очах падають. Де тут стежка? Як туди пройти — до того дому?
Не така та Марія Іванівна вже стара, щоб так запустити город. Та й не тільки город: хата з цього боку така ветха, шо й не ясно, як вона досі тримається. Точно можна якось заснути і прокинутися тіки від того, шо на тебе попадають крокви. Тоїсть вашще не прокинуться.
Про який паркан вона говорила? Ні з правого боку, ні з лівого ніякого паркана не було. Попереду справді вгадувалися зарості аґрусу, та це я так угадав, бо вона сказала. На такому растоянії зрозуміти, що то аґрус, а не, напримір, ліщина, й у бінокль не роздивишся. А інтересно, навіщо Агентові бінокль? І звідки? Ну, та це потом…
Я пішов лівим краєм городу, пригинаючи черевиками густу високу кропиву. Як по пружинах. Стеблини були слизькі, наче соплі. А павутиння! Тут, мабуть, і на каракурта запросто можна наступити. Добре, хоч не босий! А діти ж босі ганяють, а каракурти тільки ждуть, щоби хтось босий став поруч із ними.
Аж ось і забор. Точніше, те, що від нього осталося. Сусідній город — акуратний, политий, усе рядочками. Як у мене. Тільки в мене таких сусідів, як Марія Іванівна, нема. Бо просто спалив би все, що тут росте. Разом із хатою.
По тому, що осталося від цегляного паркана, а тепер просто ніби по тротуару в городі, справді можна було дійти до самого городу Лідії Інокентівни. Я, балансуючи на твердій, хоч і нерівній, стежинці, доскакав, як шпіон, до аґрусу. Це дісвітєльно була перешкода! Я ніколи й не бачив такого дива: майже з Агента заввишки, всіяні переспілими ягодами, кущі переплелися, як заплутані шматки колючої проволки. Як на фронті. Я там, правда, не був — не вспів, — але в кіно бачив. Ще й банки консервні висять, аби создавать шум, коли хтось лізе.
А тут не банки — ягоди. Жовті, аж налиті. Вони, конєшно, не створять шуму. Але, якщо через ці кущі продиратися, ті ягоди так полопаються, так поприскають на все, що на тобі надіто, що вдома жінка уб’є. Тобто не гірше за гранати. Чи протипіхотні міни. Варіантів було небагато. Треба прокласти прохід у мінному полі.
Я покрутив головою туда-сюда і помітив на сусідньому городі дві дошки. Не знаю, нашо вони придназначені, але я їх тихенько… позичив. Нє, ну я ж міліціонер, правильно?
Дошки притисли довжелезне колюче гілля між двома крайніми кущами, і я досить безопасно перейшов на територію Безпалих.
Виглядало так, наче вдома нікого немає. Коли п’ятнадцятилітня дєвушка сама вдома, у неї повинна грати музика. І її повинно бути чутно надворі. Не якісь же злидні, щоб і проігруватєля не було! У мене самого є такі сусіди, — так там чутно не тільки надворі, а й на моєму дворі. Хоча воно… Буває, що людині не до музики. І цього я боявся найбільше.