Я озирнувся на понівечені кущі аґрусу. Шкода їх, звичайно! Але все ж одно дурно росли. — Ніхто того аґрусу не збирав, не їв. Ще понімаю: оттудова — від Марії Іванівни. А ці, Безпалі, чому не збирали, не їли? Хто їм мішав? Невже це в самих усього так багато, що дівка й на сусідську ягоду не позарилась? А на чужих курей — десь далеко від дому — позарилася… Шо-то тут якось не так. От, понімаєте, не понімав я цієї Таньки. Свєтка — та ще ладно. Без батька, живуть тяжко… Це якось ясно: ну, почала красти, бо шо ж… Навіть кедів собі купити б не змогла, якби не подружки, якби не гроші, з ними зароблені. А ця…
На городі в них нічого не росло. Тобто зовсім нічогісінько. Стояла черешня зі зламаною гілкою, вишня зі зламаною гілкою і геть лиса яблуня. Ніякої зав’язі. На вишні ше виднілося кілька перестиглих ягід. І під нею — якийсь прямо ковйор із гнилих вишень. Нічого не з’їли, все попадало само.
Ні куща помідорів, ні крученої лози винограду, ні пагонів огірків чи там гарбузів — гола земля. Ну, собственно, не так щоб зовсім гола…
Я тільки стояв і роззирався. Там цегла, складена вперев’язку, — добра цегла, не інакше як із Криничок. Не б’ється і дзвенить, коли падає. Глина там — на всю область глина. Черепиця, теж криничанська, новенька, аж палає під сонцем. Лісу кубометрів зо два: і полова дошка, і вагонка, і дранка — теж усе акуратно складено. Яма з вапном. Ну, це не дивина. Вапна у Варварці завжди навалом: свій ізвєстковий завод над річкою — трохи вище від села. Вапно у ямі не так щоби свіже, лежить великими грудками, ніби в ньому хтось копався, щось ніби вишукував.
Тихенько обійшовши хату, я поторгав двері. Усе замкнено. Усі вікна зачинено. Навіть хворточки на гачках ізсередини защіплені. Ви ж понімаєте, я не для того роздивлявся, щоб залізти до хати. Просто треба було убідиться, що вдома таки нікого нема.
Паркан у них добрий. З ракушняку, з фігурними башенками, з кованими металевими візерунками — дуже схожий на той, що у Васьки, сусіда мого. От по паркану можна судити, хто ким робить. Васька — начальник автороти, ця — директор ресторану… Отак воно.
Під парканом куча піску та куча глини. А за хатою складений під стіною ракушняк — нічо собі. Так воно похоже, що прям нову хату будувати зібрались.
І на землі — нічого. Ніяких слідів. Усе вичовгано, витоптано, пирій — і той не росте. Поприглядавшись, я все ж таки кой-шо помітив. Підбори. Каблуки тобто. Сильно вдавлені в землю. Наче їх носила женщина під сто кіло. Ішла вона з-за хати до ґанку, вгрузаючи каблуками. Тільки от причовгувала якось непонятно. Більшість слідів було витоптано, але кілька штук лишалися неповріждьонні.
Я поставив ногу поруч з одним із них і спробував так причовгнути, щоб вийшло схоже. І нічого не вийшло. Ну, во-первих, я не такий важкий. А во-вторих, у мене земля летіла вперед, я її притоптував зразу підошвою. А в неї (а каблук же жіночий — тут не переплутаєш) земля летіла від каблука назад.
Таких крупних женщин у цьому домі нема — це вже я точно знаю. Хіба Булашиха заходила, так чого б це вона звідти йшла, з городу чи що там у них замість городу? Ішла б від калітки до ґанку. Правильно? Правильно. Чи, скажімо, прийшла без нічого, а звідси пішла з мішком цементу на спині…
І тут мене так якось внезапно залив холодний піт. Я навіть як пробирався через город Марії Іванівни, то так не вспотів. І зразу зрозумів, чому та женщина так дивно причовгувала. Бо йшла задом наперед. Бо мішок із цементом вони несли вдвох. Одна без каблуків — лицем уперед. А друга — на каблуках — уперед задницею. У мене аж серце почало калатати. Я сперся рукою на стіну і постояв так, переводячи подих. Я знав, що треба довести діло до кінця, та страшно було — ви собі не приставляєте!
І от ви понімаєте, яке діло! От від ґанку до калітки у них мощена цементна доріжка. Ліворуч від ґанку — також. Та веде до надвору за хатою. А в цей бік доріжки нема. І трави нема. Усе затоптано-перетоптано. Якби не ця втоптана в землю глина, був би собі пісок. І нічого я б на ньому не роздивився. У пісок хоч із яким хоч каблуком ступай — ніхто нічо не розбере.
Я пішов назад, за хату, по слідах наоборот. Коли знаєш, шо шукаєш, знайти значно легше. Тепер я помічав те, чого не помічав, коли йшов із городу до хати. Сліди були затерті й затоптані. Чим далі від ґанку — тим дужче й акуратніше. Я вже бачив не сліди, а ті місця, де їх унічтожили. А пройшовши півстіни дому, я зрозумів, що вже й цього не бачу. Куди понесли мішок із цементом, я зрозуміти не міг. Там було ніде сховати навіть дєтську куклу.