От воно якось так буває, шо, коли вдруге оказуєся в тому самому місці, все бачиш якось не так, як у перший раз. Коли я вийшов за хату й охватив взглядом увесь город (ви ж пам’ятаєте, що це ніякий не город: це в інших людей город, а тут, у Лідії Інокентівни, просто склад стройматеріалів), то першим дєлом звернув увагу на яму з вапном.
Може, ви не знаєте, то я вам розкажу. Коли привозиш вапно і скидаєш його в яму, воно лежить такими грудками — великими такими кусками, як несвіжий навоз. А коли пройде дощ, вапно так собі влягається, потім засихає і вкривається такою нерівною майже білою плівкою. Досить міцною, міжду прочим.
Дощ позавчора був несильний, але для вапна його б уполнє хватило. А в цій ямі вапно було ніби спеціально перекопане після дощу. Лопати поблизу ніде не було. Та і хто ж лишає лопату незамкненою, коли йде з дому? Ви вловлюєте, що я хочу сказати? От у нас на вулиці, на Лікарняній, там ніхто нічого не краде. Діти навіть велосипед забувають завести з вулиці до двору. Він так цілу ніч окурком і валяється. У Васьки, мого сусіда, весь інструмент завжди на городі: й лопати, і граблі, й сокира в колоді, де вони дрова рубають… І курей… Ну, нічого не кладуть на місце. Ото їхній старшенький, Вовка, може щось пиляти за літньою кухнею, а потім ножівку залишить і йде рибу ловити чи у футбол ганяти.
Тут зовсім інший куток. Тут не таке начальське насілєніє, як у нас на Лікарняній. Але ж це двір Лідії Інокентівни! Вона й собаки може не мати! Хто ж у неї крастиме? Це якщо в Марії Іванівни вкрадуть улюблену кружку, ніхто й не замислиться, щоб її шукати. А якщо в Лідії Інокентівни щось із двору пропало би… Ну, тепер понятно? Нашо ховати лопату? Отож! Це якраз і було самим підозрітєльним.
Ну, нічо. Я вибрав дошку, шоб не тонка і не слабка, й почав розсувати куски вапна у ямі. І буквально через п’ять минут побачив. У мене й сьогодні волосся перетворюється на стальну проволку, коли згадую. Шо вже там кажіть чи не кажіть, а страшнішої картини я ніколи не бачив!..
Я кинув дошку, перелетів по дошці через аґрус, як канатоходець, здолав рештки заборчика, пробіг по прим’ятій мною ж кропиві, жодного разу не послизнувшись, вискочив на вулицю й уже роззявив рота попередити Марію Іванівну, щоб нікому не казала про мій прихід, але її не виявилося на наблюдатільному пункті. Зникла, як і не було. Іти до тієї страшної хати шукати стару я очінь не хотів. Тому просто махнув рукою і помчав до мотоцикла.
Розділ 15
Мій малий висунув руку у вікно і помахав. І мотоцикліст помітив його й помахав рукою у відповідь. Він їхав розбитою дорогою, його двоколісний кінь підстрибував і підскакував, ніби плаский камінь на дзеркалі ріки. Він би заввиграшки обігнав наш потяг, але по такій дорозі це було небезпечно, тому наше змагання тривало досить довго. Мені набридло дивитись, і я пішов до провідниці, тьоті Люди, попросити нам із малим чаю.
Колись ми з батьками їхали в купейному вагоні — якраз одне купе на цілу сім’ю. Там було затишно, ніби в такій собі нашій маленькій квартирці. Та я люблю більше плацкартні вагони. Поки дійдеш до провідника, про все довідаєшся — що діється в інших купе. Ну, це не купе, як ви розумієте, а просто такі відділення, як ото щільники у вулику.
Ми везли родичам на Донбас чотирилітровий бідончик меду. Ще ми мали чемоданчик — один на двох. Мама веліла, щоб ми ніколи не залишали купе разом. Аби ніхто не вкрав у нас бідончика чи — не приведи, Господи! — чемодана. Особливо мама закликала мене берегти труси. У них вона зашила гроші для бабусі — на наше утримання.
— Попробуй вас прогодувати! — сказала вона, ніби аж із якимось докором.
Неначе ми страх які ненажери.
А насправді, коли вони з батьком на роботі, ми якось нормально собі харчуємося. Ну, не так, як у бабусі, звичайно, та нам усього вистачає. У крайньому разі можна бичків натягати і насмажити. Утім, я цього не люблю. Треба сидіти ловити їх, потім чистити, мити, а тоді ще і смажити, вивалявши у борошні. Я на такій роботі сам бичком почуваюся: весь білий від борошна — хоч на сковорідку кидай.
Тьотя Люда принесла нам чай у жовтих, майже золотих, підстаканниках. З одного боку — ручка, з другого — Спаська вежа Кремля. Ручка — холодна, чай — гарячий: дуже зручно. І на верхню полицю залазити дуже зручно, й відкривачка для пляшок під столом… У туалеті не дуже зручно і брудно, аж гидко, та вже що ж…
Я люблю подорожувати. І машиною, і літаком, звичайно (тільки літаком ми з моїм малим літали всього двічі: з батьком до Москви й назад), і пароплавом. Але найбільше все ж таки мені подобається їздити поїздом. Тут є ціла купа переваг. По-перше, в поїзді всі їдять варених курей, а що може бути смачніше? Нам теж мама поклала загорнуту в газету цілу варену курку. Ми з моїм малим з’їли її ще вчора ввечері. Якби була ще одна, ми б і ту подужали. Бо, по-друге, в поїзді в людини прокидається скажений апетит. Його майже неможливо вгамувати. По-третє, тут багато людей, і кожен може познайомитись і побалакати, з ким завгодно. Минулого року я навіть бачив у поїзді актора Троянова з театру імені Валерія Чкалова. Я з ним, щоправда, не розмовляв, але поздоровкався. А він мені відповів, неначе знайомому.