По-четверте, поїзд, на відміну від літака, наприклад, іде довго, тож ти можеш завчити напам’ять «дзинь-тиридзинь» його коліс на стиках рейок, надивитися на всіх пасажирів, із кимось подружитись, а головне — вповні насолодитися подорожжю, мандрівкою. У літаку особливо ні з ким не роззнайомишся: всі сидять на своїх місцях і встають із них, тільки коли йдуть надвір. Ну, тобто до туалету. Пароплавом — також довго, але надто довго. Колись ми пливли з нашого міста до Києва — з групою школярів і з двома вчительками — чотири дні. Уявляєте! Уже на пароплаві всі одне одному так остогидли, що в Києві тільки й шукали, куди б одне від одного чкурнути.
Недоліків у поїзда також багато, але от що я вам скажу. Найбільший із них — не той, що в туалеті брудно і страшенно незручно. А той, що люди, котрі складали розклад руху, зовсім не продумували, який той розклад для пасажирів. Бо він буває страшенно незручний.
От дивіться. Ми прибуваємо до міста Донецька (колишнє Сталіне) о 19:07. О 19:19 із того самого вокзалу відходить електричка до станції Роя. Нам треба на неї встигнути. Будь-що! Якщо не встигнемо — сидітимемо на вокзалі цілу добу, бо ця електричка якраз і ходить раз на добу. Мене завжди дивує: чому ніхто про це не подумав, складаючи розклад.
Адже нам треба з тієї колії, на яку приїдемо, добігти до вокзалу, взяти квитки на електричку і з ними добігти до тієї колії, з якої вона відходить. І все — за дванадцять хвилин! Від самого ранку, як прокинулись, і до прибуття поїзда на станцію «Донецьк» я не міг про це не думати. Бо лишатися на ніч на вокзалі — розвага дуже сумнівна. Можна, звичайно, піти з малим до кімнати матері й дитини… Але от скажіть мені: якщо ви вже дорослий підліток, ви захочете грати роль матері? Там усі книжки й іграшки — для зовсім малої малечі. Навіть моєму малому там уже буде нудно. А мами! Уявляєте? Практично на кожну дитину — одна мама! І вони всі збираються, обговорюють своїх дітей, своїх чоловіків, своїх родичів, до яких (чи від яких) їдуть… Отож. Цього варіанту я навіть не розглядав. Треба їхати сьогодні. Необхідно все встигнути!
Одне слово, я придумав такий план: ми виходимо з вагона перші, я залишаю на пероні мого малого з чемоданом і з бідончиком, а сам щодуху біжу до каси. Купую квитки, біжу назад, забираю чемодан і бідончик (і малого, звісно) — й ми біжимо на ту колію, де електричка.
Тому перед прибуттям ми добрі півгодини простояли в тамбурі, та все одно вийшли не перші, бо якийсь дядько з величезним мішком просто відтіснив нас і зайняв місце біля дверей. І що ти йому скажеш? Ззаду стояли інші люди — в черзі на вихід. Якби навіть я змусив того дядька відійти від дверей, там би така штурханина почалась!.. І весь натовп був би на його боці: бо людина ж не просто так, а з чарівним мішком, до якого можна запхати півсвіту. А може, він уже й запхав — і тепер їде продавати прибульцям із іншої планети? Я почав обмірковувати цю тему, аж раптом поїзд сіпнувся так, що вся черга мало не посипалася на підлогу, і став.
На щастя, чарівний дядько дуже швидко зіскочив, ми — за ним, я поставив чемодан і бідончик посеред перону і сказав:
— Сідай на чемодан, тримай рукою бідончик і ні з ким не розмовляй. Зрозумів?
— Ага, — відповів мій малий.
Навіть без речей швидко бігти переходом, яким суне цілий поїзд прибульців (хай і не з іншої планети), — це непросте діло. Але я протискувався вужем, припускав якнайшвидше, коли випадала така можливість… Словом, коли вбіг до вокзалу, було 19:10. Лишалося дев’ять хвилин, і це мене надихнуло. Встигну.
Проте біля кас з’ясувалося, що радів я рано. Працювали дві каси, і перед обома стояли довжелезні черги, які у хвості мирно гомоніли, а попереду страшенно сварилися, бо хтось намагався продертися без черги. Я простояв у хвості, доки стрілка на годиннику показала на 19:12, і зрозумів, що нізащо не встигну.
Тоді я подумав про Юрку, який там мужньо на мене чекає, вірячи, що я все зроблю вчасно і що ми вже сьогодні ночуватимемо у родичів… І мені мимоволі сльози покотилися з очей.
— Що трапилося, дєточко? — схопила мене за руку якась тітка. — Гаманець украли?