Вона мала широке обличчя і таке саме тіло. Вона видавалася доброю, наче кухарка в «Королівстві кривих дзеркал», і я їй відповів:
— Ні. У нас із братом електричка до станції Роя через вісім хвилин. І я не встигну взяти квитка.
— А наступна коли?
— Завтра.
— Ой, горе! — розпачливо вигукнула тітонька. — А братові скільки?
— Вісім років, — кажу.
А сам почуваю, що зараз узагалі розревуся, як дитина.
— А батьки ваші де? — злякано спитала вона.
— Дома. Вони нас до бабусі на Донбас відправили.
— А Господи! Самих?!
— Так, вони на роботі. Не могли їхати.
І тут у голосі в тітоньки щось змінилося. Він став подібний на сирену, яка в нас на річці означає, що за кілька хвилин буде розводка моста:
— Ану пропустіть ребйонка! — розляглося по вокзалу. — У нього через дві минути електричка на Роя!!!
— Так чого ж він мовчить! Іди, синку, бігом до каси, — так само голосно, що почули й у сусідньому залі, погодився якийсь дядько з портфелем.
Люди перелякано розступились, і за мить я вже був перед заповітним віконцем. А ще через хвилину вже радісно всім крикнув:
— Спасибі! — й помчав на перон.
А за спиною почув початок нової розмови, в якій брала участь уся черга, а добра тітонька вела перед: розповідала, які тепер батьки пішли. Самих дітей послали до баби аж на Донбас!
— З пересадкою! — зробила вона надривний наголос! — З пересадкою!
— А скудова послали? — вигукнула якась тітонька з таким само пронизливим голосом.
Але відповіді я вже не чув.
Коли добіг до малого, лишалося тільки дві хвилини до відправлення електрички. Ще підбігаючи, я почав скажено хвилюватися. Малого оточував щільний натовп дорослих людей. «Чи не медом він там торгує?» — подумав я.
Ні. Мовби на зло мені, малий розповідав людям про подвиг двох дітей, співмірний з подвигом Віті Хоменка та Щури Кобера. Ви ж знаєте, як під час війни ті двоє друзів із сопілкою, в якій було заховано донесення від партизанів, перетнули окупованими територіями пів-України й перейшли через лінію фронту, — доставили донесення. А потім іще й принесли в тій самій сопілці накази командування для підпільників. А згодом фашисти Шуру та Вітю викрили і стратили. Як на мене, подвиг був не в тому, що вони принесли сопілку до наших через лінію фронту, а в тому, що погодилися повернутися додому — знову пройти той страшний шлях… Як тут не згадати повість Збанацького, де «дав їм трохи листівок і багато порад»!
Я висмикнув малого з натовпу, підхопив бідончик та чемоданчик, і ми щодуху побігли на дев’яту колію. Коли добігли до електрички, вона вже починала рухатися. Ми заскочили на ходу, що малому моєму особливо сподобалось. Уявляю, як він розповідатиме про цей геройський вчинок, аналогічний із тим, як Фанфан-Тюльпан з коня перескакував у карету на шаленій швидкості…
В електричці через кілька хвилин нам навіть знайшли місце — в середині вагону між двох бабусь. Ще за п’ять хвилин малий розповідав їм про нашу сповнену небезпечних пригод подорож. Я заплющив очі, вдавши ніби сплю, й так довідався чимало цікавого: і про п’яного дядька із синцем під оком, який хотів украсти наш бідон, бо думав, що там самогонка, а Вовка (тобто я) сміливо сказав йому, що зараз покличе залізничну міліцію (і звідки він знає про її існування?), дядько злякався й утік. А потім як у нього на пероні хотіли вкрасти чемоданчик, бо Вовка (тобто я) сказав, аби я (тобто Юрка) сидів на чемоданчику, а на ньому сидіти дуже незручно, навіть боляче, тому він підвівся, а тут…
Коли він підійшов до останньої пригоди, а саме до заскакування в електричку на шаленій швидкості, спав уже не тільки я. Лишень одна бабуся — та, що сиділа найближче до нього, — уважно слухала і заохочувала нескладними запитаннями.
На автобусній зупинці біля станції Роя нам довелось аж сорок хвилин чекати на автобус до Курахового. Я собі всі ноги відстояв, а мій малий цілий той час просидів на чемоданчику, на якому так незручно і навіть боляче сидіти.
Поки ми їхали автобусом, сутінки загусли, й у Кураховому нам довелося блукати майже поночі. Будинки виглядали інакше, вулиці змінилися за той рік, що ми тут не були. Тобто вулицю ми начебто знайшли. На ній стояли три однаковісінькі триповерхові будинки. Я пам’ятав, що наша тітка живе в одному з них, але в якому саме — згадати не міг. Довелося по черзі обійти всі під’їзди, подзвонити в усі квартири. Аж у п’ятому парадному на другому поверсі ми знайшли родичів.
До бабусі в село ми пішли вже зранку. Туди йти через плотину, а потім ще сім кілометрів. Ми пішли великою компанією, було весело й цікаво. Наші скарби несли по черзі. Так почався новий етап наших канікул.