Дорога та пов’язані з нею переживання, всі наші пригоди — ті, які вигадав мій малий, і справжні — все це ніби перегорнуло сторінку життя. Звичайно, я пам’ятав про Свєтку і про курокрадство, про Ревміра і про Агента, проте все воно віддалилося, втратило вагомість. Недорозкритий злочин, непокарані Агентові витівки, навіть поїздка до Казахстану мого друга Саньки — все пересунулось у тінь, як сюжет недочитаної книжки. Воно завмерло там, де я перегорнув сторінку. А книжка лишилась удома. Коли повернуся, дочитаю. Що там може трапитися без мене?
У Берестках було добре. У нас там дуже багато двоюрідних братів і сестер. Якісь — більш старші — приходили до баби та до діда тільки на вихідні. Інші були з нами майже постійно. Коли всі йшли додому, бо батьки, наприклад, повинні були купити їм підручники, зошити й одяг до нового навчального року, компанія все одно залишалася. Я не про мого малого, звичайно, хоча він був при мені завжди. Не відпускав ані на мить, ніби жити зі мною в розлуці він не міг. Насправді, звісно, міг — просто вважав, що зі мною цікавіше. А чи було мені цікавіше з ним — це його не цікавило.
І навіть коли до Гуків приїхала онука Надя, яку я востаннє бачив, коли вона була ще зовсім дитиною… Власне, я тоді й сам був зовсім дитиною — ми з нею ровесники. За роки, так би мовити, розлуки (хоча ми її такою не вважали, бо не дуже скучали одне за одним) вона виросла, стала майже на півголови вищою за мене. Вона мала бездоганно овальне обличчя, сині-сині очі й темно-каштанове волосся — довге та густе. Воно ніколи не облягало голову, а росло непокірливо перпендикулярно до її поверхні, тож навіть коли Надя робила собі зачіску «кінський хвіст», волосся все одно зберігало напрямок росту. Ставало дибки на голові й чинило опір блакитній стрічечці, якою Надя його перев’язувала на потилиці… Одного разу я відважився погладити її по голові — то волосся пружинило під рукою, ніби молода густа трава на футбольному полі.
Тож навіть коли вона приїхала і я намагався побути з нею вдвох: посидіти на лавочці біля її воріт чи полежати поруч на траві, на березі річки Вовчої, побалакати про школу, про книжки, — малий не давав мені такої можливості. Навіть більше, я мав таке враження, ніби це я йому заважаю. Ніби їхні стосунки з Надею — очевидна річ. А мої з нею — це все непевно, поверхово та безперспективно.
Заради справедливості мушу тут згадати, що в цьому була певна правда. Дівчата мого віку і старшого його любили — не відомо, за що. Може, це в них промовляв материнський інстинкт? Принаймні Наді, як мені здавалося, його присутність ніколи не заважала.
Але то все зовсім інша історія, а я не хочу відволікати вашої уваги від розвитку тієї, яку я почав розповідати від перших сторінок цієї книжки. Може, колись я вам і про Надю розповім, але не тепер. Бо ви ще, не дай, боже, забудете, що було в нашій Варварці, з чого все почалось і як розгорталося. Бо тоді вам буде важко зрозуміти, чим і чому воно все закінчилося. Ну, «закінчилося» — це я надто сильно сказав. Утім, для кого як…
Розділ 16
— Розришіть, товаришу капітан?
— Заходь, Ревміре! Привіз?
— Кого? — здивувався я.
— Не кого, а шо, — він теж здивувався. — Ти по шо їздив? Шо, забув, поки на мотоциклі по вулицях красувався?
— Ні. Я не красувався, Степане Пилиповичу. Я…
Я подумав, як сказати, і додав:
— Я знайшов тіло Світлани Котенко.
— Шо?! — він аж підвівся з-за столу. — Де?
— У дворі Безпалої Тетяни, її подружки.
Степана Пилиповича заціпило. Він повільно опустився на стул.
— Ти що там робив, Ревміре? — майже пошепки спитав він.
— У мене були свєдєнія, що Свєтка вчора ввечері пиячила з дочкою Лідії Інокентівни Безпалої. А коли її вранці Свєткина мати спитала, чи вона зі Свєткою бачилася вчора, вона сказала, що ні…
— Хто «вона»? Хто «вона»? Ти можеш внятно виражаться?
— Дочка Лідії Інокентівни, Тетяна, — я намагався говорити твердо й бистро, шоб він мене не збив і не перевів мову на щось інше, не таке важне. — Вона збрехала. І я пізніше знову ходив до неї, щоб її опросить. Але її вже не було вдома. Я тоді зайшов на їхній двір…
— Як це ти зайшов?! У тебе ордер є?!
Я таки не встиг. Він перевів мову на інше. Але ж я понімав, що те, що я знайшов, — це розкрите приступлєніе. А то — формальності.
— Нікак нет, товариш капітан, — твердо сказав я. — Готовий получить взисканіє. Але, коли я оглядав двір, я там знайшов тіло… труп Світлани Котенко.