— Ох, йох!.. — безпомощно сказав начальник. — Ох, і кашу ти заварив, Ревмір! Ох, і кашу!
— Товариш капітан, ви щитаєте, це я вбив Светку Котенко? — я не на шутку образився на нього. — Я розкрив убійство, а ви мене за це… Розрішіть іти?
— Куди йти? Куди йти, твою мать! Ти сображаєш, що кажеш?!
Я промовчав. Шо тут казать? Він шо, думає, шо я можу казать, шо попало, коли в мене нема фактів? Так факт є. Один, але мертвий, закопаний у ямі з вапном. Я вирішив нічого не говорить, поки він не прийде в сознаніє.
— Шо ж ти надєлав, Ревмір! — зовсім убитим голосом сказав начальник.
Потім подумав і спитав:
— Ти впевнений, що це вона?
І я задумався. Це ж справді! Я ж ні цілого трупа не бачив, ані документів…
— Я впевнений в одному, товариш капітан, — відповів я. — На подвір’ї Безпалої Лідії Інокентівни закопано труп. Я його не дуже роздивився, бо не маю права. Це слєдуватєль должен. От для цього я до вас і прибіг так швидко, як зміг.
І навіщось я додав:
— На мотоциклі.
— Це добре, що ти прибіг на мотоциклі… — голос капітана був просто обречонний.
Він узяв трубку і набрав номер.
— Докладує начальник Варварського отдєлєнія… За адресом… Який адрес? — прикривши трубку рукою, спитав він мене.
Я назвав…
— Добре. Жди мене біля мотоцикла. Я зараз.
Словом, через п’ять минут ми з начальником уже були біля воріт Безпалих.
— Ну, і як ти туди попав? — спитав він мене, посмикавши калітку.
— З паралельної вулиці. Через город.
— І теж без дозволу хазяїв?
— Чому? З дозволу.
— Ага! І що ти їм сказав? Що йдеш труп шукати?
— Нічого не сказав. Вони не питали.
Слава богу, він далі не розпитував, бо в кінці вулиці показався ГАЗік із города — следственна група, всі у штатському. Калітку один із них відкрив за дві хвилини, і я повів їх за хату, до ями з вапном.
— Отут вона, — сказав я навіщось, хоча це і так усім було понятно.
— Овечко, лопату, — кинув через плече старший следственно! групи, не озираючись.
Той хлопець, котрий відкривав калітку, побіг до машини.
— Як ти додумався? — спитав мене Степан Пилипович.
— По слідах, — об’яснив я. — Там, біля ґанку, сліди каблуків женських — дуже глибокі. Хтось ішов задом наперед і ніс щось важке. А тут, біля ями, вже їх нема, затоптали. А яма — перекопана. А дощ був учора. Якби її після дощу не копали, вапно лежало би рівно, з плівкою. Ну, я і догадався…
— Молодець, — сказав старший следственно! групи. — Не хочеш до нас у групу?
Я не встиг відповісти. Прибіг Овечко з лопатою. І простягнув її мені. Отак буває. Тільки мене похвалили, тут же й роботу підкинули. Краще вже, шоб ніхто не хвалив… Я взяв лопату, обережно відкинув два великі куски вапна… І всі побачили Свєткину ногу. Овечко зразу забрав у мене лопату і почав далі обкопувати сам. Виходить, мені правильно дали лопату: я показав — де, а вже технічна робота — за ними.
— Що це тут робиться? — пролунав за нашими спинами возмущонний женський голос. — Степане Пилиповичу! У вас ордер?..
Лідія Інокентівна замовкла на півслові. Ми озирнулися. Вона широко розплющеними очима дивилась у яму. А я не міг себе змусити навіть зазирнути туди, поки Овечко копав. Оце женщина!
— А ви хазяйка? — спитав старший групи.
Вона навіть не повернула голови у його бік. Заклякла. Він наблизився до неї і взяв її за руку. Лідія Інокентівна вздрогнула, наче то гадюка до неї доторкнулася. Перевела на старшого повні ужаса очі й перепитала:
— Що?
Тоді наче схаменулася, глянула на нашого начальника. В очах її з’явилася така лють, що якби її справді торкнулася гадюка, то вже би подохла.
Ну, а Степан Пилипович, видно, й не таке бачив. Він спокійно так витримав її погляд і спитав:
— Де ваша дочка, Лідіє Інокентівно?
— Що? — вибухнула вона. — Ви хочете сказати…
— Я нічого не хочу сказати, крім того, що сказав: «Де ваша дочка?».
— Так ви хазяйка етого дома? — спитав старший групи. — Ваша фамілія? Документи? Я старший следственной групи капітан Васільєв. Васілій Васільєвіч. Онуфрієнко, протокол допроса. Вам як лучче: тут разговарівать чи в хату підемо?
Він роззирнувся, оглянув усіх і зупинив свої гострі очі на мені.
— Званіє?
— Старшина.
— Пока прекратив земляниє работи. Старшина, понятих.
— Єсть, — сказав я.
— Так как ваша фамілія? — обернувся він знову до Лідії Інокентівни…
А я побіг по сусідах. У неділю у другій половині дня знайти понятих неважко. Перші ж двоє мужиків погодилися, навіть, як мені показалося, зраділи, шо в Лідії Інокентівни щось трапилося нехороше.