Він знову роззирнувся і каже:
— Дивно.
— Що дивно?
— У старої баби — і щоб такий зарослий двір… Дивно.
Ми пройшли до дверей, постукали. Двері були незачинені, й капітан через півхвилини просто зайшов у сіни. А мені так страшно стало — передать вам не можу! Ледве заставив себе йти за ним. Хоч іти туди й не нада було зовсім.
З порога було видно, що тут ніхто не живе. Давно. За Степаном Пилиповичем залишалися темні сліди в тій пилюці, яка вкривала підлогу. Він ні до чого не дотрогувався, але й так було видно, що пилюка — як сніг — на всьому: на гострих, мов жоржина, уламках лампочки, що звисала зі стелі на оброслому мохом дроті, на вимикачі, на поваленому в кутку порожньому відрі, на вилах, які невідомо навіщо стояли в сінах.
Ці вила мене найбільше вразили. З одного боку, вони були якісь недоречні в цьому запущеному світі, а з другого боку — в них було навіть щось зловісне. У голову полізла якась чортівня, наче я не міліціонер, а стара забобонна бабка…
Начальник обернувся до мене.
— Так де ж твоя Марія Іванівна?
— Чого це вона моя? — відповідь у мене вийшла якась злякана. — Я коли під’їхав, вона сиділа на лавці. Там ми побалакали, а коли я вже виходив, її не було.
— А чого тебе сюди понесло? — спитав Степан Пилипович. — Я тебе куди послав?
У його голосі була така лють, ніби це я вбив Светку, а не просто найшов її тіло.
— Ти так і в отчоті напишеш, Ревміре? Оце, мол, послав мене начальник отдєлєнія до потєрпівшої по фотографії її дочки, а я поїхав до Безпалої, бо вирішив, що у неї в ямі з вапном закопаний труп Світлани Котенко? Ти з ким розмовляєш? Кому ти все це ліпиш? Ану давай розказуй усе, як було!
— Степане Пилиповичу! — я не так злякався, як знову здивувався, що до мене таке отношеніє. — Канєшно, все розкажу. Тільки давайте звідси вийдемо. Сядемо на лавочку, і я вам усе розкажу. Тут дихати нічим…
Він зразу погодився, що мене ще раз іздивувало. Ми вийшли, і я йому все розповів: і про кеди, і про сліди, і про те, як Танька обдурила матір Світлани, і як мені не відчинила сьогодні вранці, й про бабусю Марію Іванівну. Вже розповідаючи, я зрозумів, що вона ні разу мені не сказала, що живе в цій хаті. Я і про це розповів.
Потім він довго сидів мовчки, дивлячись у землю.
— А причому тут той Дженджик із прокуратури?
— Ох! Я ж про нього зовсім забув! Це ж він приходив до Свєтки! А потім пішов до Лідії Інокентівни.
— Що?!
— Ну, ми коли з вами тоді поговорили про нього, я вийшов і пішов… у парікмахерську. І побачив, як він оттуда вийшов — весь у п’ятнах…
— Яких п’ятнах? Що ти мелеш, Ревміре?
— Та нє, Степане Пилиповичу! Він до Светки приходив у такому світлому коричневому костюмі...
— Так у коричневому чи світлому?
— Ну, в світло-коричневому, розумієте? А тут дощ пішов. І в нього кожна крапля перетворилася на темне таке п’ятно. Він коли з парікмахерської йшов, так був на цього… на кота такого…
— Леопарда?
— Ага! Леопарда. От! І він пішов у «Піскарь». А я — за ним. Зайшов, а його там нема. Я ж бачив, як він заходив! Я тоді сів, заказав у Сірожі пиво…
— У робочий час?
— Нє, ну я ж почти не пив, Степане Пилиповичу. Просто шоби подивитися. Слєдственні дєйствія, понімаєте? Ну, от. Він через півчаса вийшов од Лідії Інокентівни з кабінету. І пішов.
— Куди?
— Ну, куди? На автобус сів і поїхав у город.
— І все?
— І все.
— А ти, значить, уже придумав, що він тут замішаний якось, да?
— Так, Степане ж Пилиповичу! Ви ж самі дзвонили, виясняли про нього!..
— Ну, так шо?
— Ну, як шо? Степане Пилиповичу! Я ж висліжую Свєтку. Ну, Котенко. Так? Так. І тут я бачу, що до неї рано-рано заходить слєдуватєль обласної прокуратури. Обласної! До неповнолєтньої Свєтки! А через два дні її вбивають! Як же тут іще об’яснить?
— А й не треба тут нічого об’яснять! — гримнув на мене капітан. — Об’яснитєль знайшовся! Я тобі шо казав?
— Шо?
— Ти мене не перепитуй, Ревміре! — голос у капітана тремтів, ніби він от-от заплаче. — Ти мені відповідай, коли я питаю. Шо я тобі казав? — він помовчав, і я вирішив мовчати. — Я сказав тобі, шоб ти всю цю справу здав і пішов у відпустку. Правильно?
— Правильно…
— А ти шо зробив?
Я не знав, що йому відповісти. Я ж і справді нарушив його приказ. Так іще й сознательно пішов на нарушеніє. Крить нічим. Але й не виправдатися я не міг. Бо виходило, якщо дивиться так, як він казав, вопще шось ні в які ворота.
— Степане Пилиповичу, — сказав я твердо. — Якби я хоч на день раніше встиг, Свєтка була би жива!
— Знайшов, чим хвалитись!