І знову він це сказав так люто, що… Ну, ви ж понімаєте… Я ж не про це зовсім говорив! Коли ж це я хвалився? Та я — наоборот! — хотів сказати, що правильно все зробив. Якби тільки трохи раніше — і вона була б жива! Тільки я це все подумав, як тут же й поняв, що він правий. Свєтка була б жива, якби я не запізнився! Захотілося стиснути голову свою руками й відірвати її. Хоч вий!
— Ладно, потім поговоримо, — сказав він нарешті, хоча про що нам іше говорити… — Ти зараз піди по сусідах і опитай, хто що знає. І про цю Марію Іванівну поспитай. Її треба знайти. Мотоцикла я заберу. Зустрінемося в отдєлєнії.
А у мене і блокнота не було із собою. Що я там попитаю? Я шо, запомню їх фамілії, імена, отчества? Ну, а шо, сказать капітану, шо в мене блокнота нема? Що я по гражданці? Воно, конєшно, сьогодні неділя. Але… Але після всього, що він мені наговорив, що я міг йому тепер об’яснити?
Я дочекався, коли він від’їхав, і пішов до найближчої хати. Як на зло, нікого вдома не виявилося. Пішов до тих, у кого позичив дошки, щоби пройти через аґрус. Там на подвір’ї сидів сивий чоловік у брилі, з голим пузом.
— Добрий день! — привітався я.
Він не відповів, але притулив руку до бриля.
Я назвався, показав посвідчення. Спитав, чи він, бува, не чув чого вчора.
— Вчора? — розсміявся дід. — Учора! Та там кажний вечір таке дєлається, шо вчора по сравнєнію нічого й не чув. А що?
— Та оце ж хочемо розібратися, що там робиться. А Марію Іванівну знаєте?
— Яку Марію Іванівну?
— А сусідку вашу.
Він злякано на мене зиркнув і запитально кивнув головою в напрямку страшної хати.
Я також кивнув йому. Він зняв бриля і почав ним обмахуватися, мовби віялом.
— Хто ж її, небіжчиці, не знав! — відповів нарешті. — Її всі знали. Ну, та що ж! Земля їй, як кажуть, пухом…
— А коли ж вона… — питаю, — переставилася?
— Та коли! — він подумав, обмахуючись брилем. — Годів чотири вже чи п’ять…
Розділ 17
Окрім бабусі, нікого не було вдома, коли приїхав батько. Ми знали, що завтра дядько Петро повинен їхати до Донецька й узяти нам квитки на найближчий поїзд. Бабуся зранку заходилася командувати, щоб ми поскладали свої речі в чемоданчик, аби були зовсім готові.
Ну, вона дуже полохлива. Дуже неспокійна. Завжди боїться спізнитися сама чи що спізняться її внуки. Такий план: негайно починати збиратися, коли ти ще не знаєш, коли їдеш, — нас дуже не влаштовував. Особливо мого малого. Він утік одразу ж, як бабуся вийшла з хати.
Мене він (план) також не влаштовував — бо Надя їхала додому вже завтра. У нас лишався останній день. Я втік при другій нагоді. Це — неважко. Наприклад, бабуся виходить до криниці. Чи на город по цибулю. Зазвичай вона посилає мене чи когось із моїх братів, але ж сьогодні ми пакуємо речі! Тому йде сама. Щойно вона вийшла з хати, треба вискочити з кімнати в сіни і сховатися біля Зорьки — бабусиної корови. А як бабуся зайде до кімнати — миттю гайнути із сіней на подвір’я. І побігти не до хвіртки, бо тоді вона тебе побачить у вікно, а навпаки — до сараю. Сховатися за ним.
От вона заходить до хати, бачить, що мене нема, й одразу до вікон. Мене нема. Тоді вона вибігає на подвір’я і знає, що я до хвіртки не встиг би. Іде до неї й чекає на мене. Вона розуміє, що на річку через город я не побіжу. Там кукурудза, вона вже зрізана, сховатися ніде.
Біля хвіртки мене немає. Вона визирає на вулицю: праворуч, потім ліворуч — мене на вулиці нема. Бабуся думає, що я можу бути в надворі. Іде до надвору й починає мене гукати:
— Вов, ти тут?.. Вов?
Це — вирішальний момент. Я перебігаю повз хату до перелазу на город Васькиних, а звідти — до їхньої хвіртки. Бабуся вертається до хати, дивиться на город Васькиних, але мене вже бачити не може, бо я сиджу за малиновими заростями. Бабуся може ще раз підійти до хвіртки й погукати мене. А може піти до хати, бо там роботи — по самі вуха. З малини я все бачу. Тому, коли вона повертається до хати, я вже біжу до Гуків.
Надя сидить на лавці й читає Гайдара. «Долю барабанщика». Вона вже її, власне, прочитала. Та іншої книжки із собою немає, тож читає вдруге. Ну, книжка справді цікава — значно краща, ніж фільм.
— Привіт, — кажу я, сідаючи поруч.
— Привіт, — відповідає вона і згортає книжку.
— Зібралася? — питаю я, хоч і знаю відповідь.
— Та ні, — підтверджує вона, що знаю я правильно. — Ввечері зберуся.
— Не хочеш на річку?
Вона знизує плечима. Це означає «хочу».
І ми йдемо на річку. Не біля нашого городу, а далі — аж на кручу, потім до піонерського табору, а там спускаємося до води і повертаємося берегом аж туди, де майже починається водопій худоби. Далі купатись огидно. Корови перемісили мул, та й запах там…