А біля піонертабору — небезпечно. Піонери — дикі. Можуть украсти одяг, можуть напасти, почати матюкатися, кидатися кизяками… Вони сільських не люблять. Ну, і ми їх…
Нарешті ми роздяглись і зайшли у воду. Тут нікого, крім нас, немає. Вода вже не така тепла, як у липні, та ще цілком може бути. І спеки аж такої вже нема. Ми заходимо по шию і там повільно колихаємося на хвилях та розмовляємо.
Здалеку ми — як дві цяточки на воді. Якщо дивитися від берега поруч із бабусиним городом, можна подумати, що то дві качки погойдуються на воді.
— Ти мені адресу залишиш? — питаю я.
Вона невпевнено знизує плечима. Це означає «а чого ж ні?»
І тут виявляється, що дехто нас може розгледіти й на такій відстані.
— Во-ов! — і далі ще якийсь набір звуків.
Знаючи фантазію свого малого, я не сумнівався, що він знайде, що вигадати, щоб не йти до нас аж сюди, а викликати нас до себе. Для зручності. Тому вирішив не реагувати і не дослухатися.
— А навіщо тобі моя адреса? — спитала Надя, повернувши голову набік і викручуючи своє густе й туге волосся, від води аж чорне.
— Щоб написати тобі листа, — відповів я.
Вона промовчала, тож я знову спитав:
— А ти мені відповіси?
Вона засміялась і сказала:
— Не знаю.
Я так і не встиг з’ясувати, що це означає, бо раптом зрозумів, що репетує мій малий:
— Бать-ко при-ї-хав!!! — і ще щось, що розібрати було неможливо.
— Він кричить, що ваш батько приїхав, — пояснила Надя. — Що треба йти додому.
І вона повільно рушила до берега. Сонце світило в її мокру спину, по якій збігали струмки, які народжувалися глибоко в надрах її волосся. Я пішов за нею. Вона рушила в посадку, а я взяв свої штани та сорочку в оберемок і повільно побрів до підйому на кручу. Почекав на Надю біля стежки, а потім ми пішли вгору вдвох. Звісно, я пропустив її вперед. Десь я читав, що, коли чоловік і жінка йдуть донизу згори, чоловік повинен іти перший, аби, якщо вона спіткнеться, зловити її й не дати впасти. А коли навпаки — йдуть угору — чоловік повинен іти ззаду. Ну, власне, з тією самою метою. Соромно зізнатися, та я дуже хотів, аби вона спіткнулася чи послизнулась… А ще мені хотілося провести пальцем по її спині — від волосся, де й досі зароджувався струмочок, і аж до защібки її купальника. Проте стежка не була аж надто крута. Круча — це тільки так називалося. За якихось десять секунд ми вже були нагорі.
Біля бабусиної хати з’юрмилися, мабуть, усі діти села. Я не зразу і зрозумів, навколо чого вони топчуться. Тільки коли підійшов, побачив: біля хвіртки стояла новенька «Волга» світло-кремового кольору. Вона була припорошена після довгої дороги, та ніякий бруд не міг приховати її дивовижної краси. Такі машини я досі бачив тільки по тєліку, але ж то не в кольорі! Ну, іще в городі пару штук бачив, але здалеку. Й одну — біля нашого «Премудрого піскаря» — у Варварці. Ясно, що ніколи на них не їздив. Чорних і білих — повно вже. А отакої гарненької на цілу Варварку — жодної. То більше тут — у Берестках.
— Вов, бачиш, на чому ми завтра додому поїдемо? — спитав мене малий, наче мав серйозні сумніви щодо мого зору.
Втім, це було не запитання для мене, а додаткова шпилька для сільських хлопчаків, які, вочевидь, такого дива ще не бачили ніколи в житті.
Краєм ока я помітив, що машина вразила і Надю. Однак відреагувала вона якось дуже несподівано.
— Ну, щасливо доїхати! — кинула вже через плече, прямуючи до своєї хати.
Не гнатися ж за нею! Та ще й на очах у цілого села! Я помахав рукою хлопцям і пішов на бабусине подвір’я. Там дід переконував батька, що треба негайно з’їздити до Курахового, бо ж родичі не знають про батьків приїзд. Чи хоча б Вітьку послати: хай пішки сходить, попередить.
— Па, я ж на одну ніч. Їхав тисячу кілометрів, — пояснював йому мій батько. — Нам завтра ще шістсот із гаком кілометрів гнати. Якщо ми сьогодні цілу ніч святкуватимемо, я ж дітей не довезу!
Тут він помітив мене і зробив два кроки назустріч. Я обняв його міцно-міцно, бо саме відчув, як я за ним скучив. І малий підбіг і спробував нас обох обняти. Ну, то вже як вийшло, так і вийшло, бо по ньому й так було видно, що за батьком він скучив.
А бабуся вже гнобила діда:
— Ти про щось інше можеш думати? Чи тільки п’янка в голові? Може, про дітей би подумав?
На діда боляче було дивитися. Чоловіча солідарність розпалася. Жінка брала гору! А зять його не захищав!!!
Батько теж це зрозумів. А як би він не зрозумів? Воно й дітям зрозуміло, що для дорослих п’янка — це свято. Це — як для нас поляна. І батько простягнув руку допомоги.