— Па, як не будете змушувати мене пити (наче, крім діда, за столом буде нікому!), я зараз зганяю до Наді. Тільки ж машина одна, а родичів там багато. Я всіх не вивезу…
— Та чи я прошу всіх приїхати! — зрадів дід. — Хто зможе, хто схоче. А схочуть же, мабуть, і Вася, й Мітя…
На цьому місці дід зрозумів, що далі вести перелік небезпечно. Все одно багато сказав.
— Я з тобою! — вигукнув мій малий, зрозумівши, що питання практично вирішено.
Батько засміявся, дивлячись на нього, потім глянув на мене:
— А ти не образишся? Бо ж я всіх не вміщу…
— Та ні, — відповів я якомога твердіше. — Їдьте. Я маю тут роботу.
А мій малий показав мені язика — звісно, щоб ніхто не бачив.
Пацани бігли за хмарою пилу аж до самого повороту. Я повернувся у двір.
— Вов, — погукала бабуся. — Там у сільпо олію привезли, кажуть. Візьми бідончик, бо мені вже й на салат не вистачить — там самий фус.
І раптом голосно й упевнено озвався дід:
— Куди ти ото дитину посилаєш! Там людей, як насрано, а вона туди дитину посилає. Я сам зганяю!
Він і справді підвівся зі стільця, на якому сидів під грушею, й пошкандибав до хати по бідончика. Права нога в нього ще від молодості перебита була. Ціле життя шкандибав і через те ні до колгоспу ніколи не ходив — інвалідствував, — ані особливо бабусі допомогти не міг.
— Я тобі зганяю, — стиха промовила бабуся. — Я тобі зганяю. Зараз і другу ногу переб’ю! Ганяло вишукалося! Півсела зараз приведе з того магазина. Іди, Вовка, йди, не барися!
Дід не засмутився. Слухняно повернувся до свого стільця й усівся там.
— А то вони й так не поприходять, — мрійливо підсумував розмову.
То була правда. Діти вже розказали всім старшим, що у нас свято: Васька приїхав, та ще й новенькою «Волгою», яку пригнав аж із Горького для своєї автороти. Усе це їм уже було відомо, тож чекали тільки, коли батько з малим повернуться з Курахового.
Я встиг і до сільпа сходити, і чергу вистояти (й усі мене розпитували про батька та про «Волгу», і про те, коли ж він повернеться, і коли поїдемо додому, і навіть — суто з чемності — чи приїду я наступного року), й віднести бабі олію, і нарвати помідорів та цибулі… Працювали ми вдвох. Дід сидів і підказував, як треба рвати помідори, як набирати воду з криниці, як помідори мити, щоби не пом’яти, бо м’ятий помідор — то вже томат, а не овоч… Мрійливий вираз не сходив із його обличчя, аж доки ми почули гурчання «Волги».
Я не встиг побачити процесу вивантаження пасажирів, тому й не уявляю, як вони всі там помістилися. Ну, малого, звісно, хтось узяв на руки, та все одно родичів було не злічити. Майже всі мої двоюрідні брати й сестри. І тітка Віра з ними — щоб допомагати бабусі, поки прийдуть дорослі.
Колона родичів досягла Берестків уже в сутінки. Наближалась осінь — і сутінки наставали рано. Якщо вдома наші ходять на поляну, то можуть сидіти там довше. Вони вже тепер, мабуть, там…
Цілувались, обіймалися, сідали за стіл, усі збуджені, веселі, тільки деякі жінки виглядають часом приречено, бо нічого не можуть удіяти: Вася приїхав. Тут уже чоловіка не вбережеш.
І почалося. Десь через годину батько підізвав мене і тихенько сказав:
— Нам дуже рано виїжджати. Якби ти приспав Юрку, це було би просто законно.
Уявляєте! Не «добре», не «прекрасно», а — «законно»! Ніколи раніше не чув, щоб він казав це слово.
Але легко сказати! Повен двір братів і сестер, деякі й молодші за нього. Зараз він усе кине й піде спати.
— Я спробую, тільки ще не зараз. Він сильно розгулявся. Як почне кліпати — тоді, — відповів я.
Найкращим способом було багаття. Я вирішив нікому з братів-сестер нічого не казати, а вибрав серед двору порожнє місце, щоб і від дорослих якнайдалі, й гілля над вогнем не було, і пішов до дров’ярні. Набрав маленьких гілочок, приніс, розклав їх, потім сходив до хати й узяв стару газету. Виявилася «Правда», а за її спалення баба голову відірве. Якось сказала мені, що «Правду» ні в туалет не можна вішати, ні спалювати при людях. Бо за це можуть посадити. Дурня, звичайно, та що ж? Не влаштовувати ж дискусії, коли повен двір гостей!
Я акуратно відірвав назву газети і сховав під радіо.
За кілька хвилин язики полум’я освітили двір, між дерев заметушилися тіні. Я сів на землю і почав потрохи підкладати хмиз, намагаючись повторити Санькин досвід. Але тут особливо ховатися з вогнем було безглуздо. Просто що ще людині самій робити біля вогню, крім як дивитися на нього! А тут хоч якесь та заняття.
Невдовзі біля мене почали збиратися брати і сестри. Щоправда, спершу старші. А помітивши це, й малеча оточила вогонь. Спочатку сміялися, жартували, зганяли інерцію. А тоді вже заговорили про страшне. Більшість історій про бандитів, котрі водились у цих краях десять-п’ятнадцять років тому, я вже чув. Але тепер і для мене ці розповіді звучали по-новому, бо ж усні історії щороку змінюються. Я й по собі знаю: коли вперше розповідаєш, хочеш, аби вийшло якомога правдивіше — так, як чув од інших, чи так, як бачив на власні очі. За другим разом уже намагаєшся побудувати розповідь, аби не лишалося ніяких нез’ясованих ситуацій. А далі вже й не пам’ятаєш, як воно було насправді — аби людям цікаво слухати.