Полум’я постійно скакало: то здіймалося вище від наших голів, то геть пригасало, і доводилося його роздувати. Митька, мій двоюрідний брат, на чотири роки старший за мене, не витримав і запропонував:
— Ти, Вов, уже, мабуть, утомився підкладати. Давай тепер я буду.
Ми з ним помінялися місцями, бо весь запас хмизу лежав біля мене. Проте й у Митьки нічого не виходило. Я ще раз згадав про Саньку. Схоже, це в нього справді талант — підтримувати рівний вогонь у багатті. Напевно, через те, що в собі він вогню ні підтримати, ні вгамувати не здатен…
Дрова були добре просушені, тож іскри стріляли в небо й не тільки. Сестри мої вищали після кожного пострілу гілки в полум’ї. Усе це не налаштовувало на нормальну розмову.
— Хлопці, ви там обережно з вогнем! — гукнув від столу мій батько.
А тітка Зіна додала:
— Краще вже загасіть його й ідіть спати!
Ні. Це не наша поляна. Там ми самі. Там ми самі собі господарі. І ніхто на нас там не гримає. Там — воля. Я посидів іще кілька хвилин, слухаючи, як поступово згасає розмова, а потім підвівся й пішов у напрямку до надвору. Зробив кілька повільних кроків, а коли спиною відчув, що вже ніхто на мене не дивиться, повернув і неквапливо рушив до хати.
Я йшов повільно, щоб мій малий міг мене наздогнати. Щоправда, ото було би сміху, якби він лишився біля вогнища, коли я пішов, аби його приспати!
Але він таки наздогнав мене — вже біля самісіньких дверей у сіни.
— Ти що, спать?
— Та ти знаєш, — сказав я якомога чеснішим голосом, — щось мені це багаття не так подобається, як наше на поляні.
— Мені — теж, — здивовано відповів він.
— Хочеться полежати, — сказав я. — А ще краще — заснути. Хай сидять. Їм завтра не їхати на світанку.
— Ні, — стрепенувся Юрка. — Я ще спати не хочу! Я взагалі можу не спати!
— Ну, як хочеш, — байдуже сказав я. — Я теж можу не спати, але як подумаю, що ми їдемо через села й міста на такій законній машині, всі зазирають у вікна, а я там сплю…
Він нічого не відповів, але зайшов за мною до хати, роздягнувся разом зі мною і потім ліг поруч.
— Розкажи мені щось, — попросив він.
То вже була капітуляція. Він ніколи не просив мене щось розповісти — тільки тоді, коли вже точно треба було спати, а він у такий спосіб лише намагався відтягти засинання.
Я подумав-подумав, але до голови як на гріх нічого не лізло.
— Про що тобі розказати?
— Розкажи про… — він теж почав думати. — Про яйця. Де їх батько закопав в Агента?
Що вже було критися? Він і так усе знав. Я помовчав, а тоді почав розповідати, вигадуючи на ходу:
— Давним-давно, коли хмари ще плавали над самою землею, зачіпаючи рипливим дном своїм за вершини тополь, були собі маленькі й страшненькі створіння доробли: чоловік-дороблик і його жінка-дороблиха. Вони були схожі на зайчиків, доки не роззявляли свої крихітні пащі. Та коли вони вже їх роззявляли, то виявлялося, що пащі зовсім не крихітні, а величезні, як у вівчарки.
— Ага, — вставив Юрка, — тільки зуби більші, хоч і ріденькі такі: між зубами палець просунути можна.
— Ну, цього робити не варто, — сказав я. — Вставити можна, а от чи витягнеш потім…
Малий стиха засміявся.
— І от якось знайшлось у них мале доробленя. Малесеньке-малесеньке, наче кошеня, тільки вже зубате. Жили вони в норі, вхід до якої був такий потайний, що навіть як по землі — просто над їхніми головами — пробігала лисиця, вона не тільки не помічала нірки, а й запаху доробликів не чула.
— Зачаклований вхід, — пояснив мій малий.
— Ага, зачаклований, — погодився я. — А зверху це виглядало просто як кущ колючки — такий, як на поляні. Місцина була тиха, ніхто поруч із ними не селився — місця й так усім вистачало. Степ — широкий.
— А люди там не жили?
— Не жили люди. Дикий був степ. Було село неподалік, але сюди, до нірки, люди ніколи не наближалися. Тоді ще вони відчували такі місця, називали їх недобрими. І так тривало дуже довго. Аж ось почалося! Щось загуркотіло, заторохтіло, приїхала здоровенна машина і навезла людей, каменю-ракушняку, цементу, глини, дерев’яних вікон і дверей. Люди почали будувати свої хати навколо нірки, й у доробликів спокійне життя скінчилось. А якісь люди ще і збудували хату просто навпроти їхньої нірки. Дороблики тим людям нічого не могли зробити, бо люди були великі та дорослі, вони навіть не бачили доробликів, як не бачили й русалок у річці та степових непосидючок. Навіть коли непосидючки котилися повз людей, ті дивилися на них і бачили тільки перекотиполе.