Якщо людина живе за п’ять хат від Лідії Інокентівни, що там вона може знати про город покійної Марії Іванівни? А та, що може знати, може жити вобще під ізвєстковим заводом. Чи біля садіка. Чи вошце, де попало.
Довелося вертатися ні з чим і придумувати, як далі викручуватися.
— Ревміре, тебе начальник спрашував, — сказав мені дєжурний по отділєнію.
— Хорошо, — кинув я й пішов до себе.
Сів за стіл, витягнув сторінку з назвою і побачив, що її хтось виймав. Хтось лазив у моєму столі. І масним пальцем цапав мій отчот. Не іначє — начальник. Він любить їсти у своєму кабінеті. Це всі знають. А щоби помити руки, треба йти аж на подвір’я, до гаража, де в нас умивальник для Скитова. Тобто він для всіх, конєшно, та Скитов постійно видьоргується: «Мій умивальник, мій умивальник…» Ну, з начальником він, понятно, не видьоргується.
Я вирішив не ходити до Степана Пилиповича, поки сам погукає. Почав писати отчот і забув про час. У найскладнішому місці написав так: «На лавочці сиділа стара жінка, яка назвалася Марією Іванівною. Вона і сказала про те, що вони її вбили». Ну, і так далі.
Коли закінчив, подивився на часи — так було вже три. Я взяв отчот і пішов до начальника. Та його не виявилося на місці. Спустився на перший поверх і спитав дежурного по отдєлєнію. Той сказав, що начальник пішов на обід. Наказав, щоб я на нього чекав.
— І ще сказав… — дєжурний зам’явся. — «Я його довше чекав».
Він так і не з’явився до кінця робочого дня. Я чекав на нього до п’ятої, а потім пішов блукати по вулицях навколо будинку Безпалих. Я мусив знайти ту, котра назвалася Марією Іванівною. Будь-що мусив.
Я ходив і ходив. Увечері спека спала, бабусі повиповзали на лавочки: де по дві, де по одній — сиділи й дивилися на світ… Марії Іванівни серед них не було. До тих бабусь, які сиділи самі, я підсідав і розпитував.
— Оце жара! — казав я.
— Ой, і не кажіть!
— Як воно все ще не повигорало?..
— Ой, і не кажіть!
— А Марія Іванівна казала, що раніше ще й не така жара була.
— Марія Іванівна? Та знала… Вона таке знала…
— Яке?
— Еге-ге! Яке! Всяке знала. З нею краще й не розмовляти було, бо все знала, навіть що ти їй і не скажеш, а все одно знала.
— А це ви про яку Марію Іванівну? — ставив я хитрий вопрос.
— Та про яку! Вона одна у нас була, Марія Іванівна. Одна така…
— Яка ж така?
— Ну, котора все знала… Чого й не можна знати…
Я не можу сказати, що всі розмови були такі самі, та результат — однаковий. Усі її пам’ятали, всі казали, що іншої такої нема. І взагалі іншої Марії Іванівни тут не знали.
Коли б то не я з нею розмовляв, а хтось розповів мені, я б уже рішив, шо то все — людські видумки. І чим далі, тим страшніше для мене виходила ситуація. Що я тут міг зробити? Як викрутитися? Завтра спитає мене начальник:
— Що за така Марія Іванівна? Фамілія є у неї?
І мені нічого буде відповідати. І посовітуватися ні з ким. Бо нема такої людини, з якою я міг би посовітуватись.
А спитав він мене зовсім про інше. Як тільки я в дев’ять часов зайшов до нього в кабінет, він так прямо і спитав:
— Де остальні документи по дєлу?
— У сейфі, — відповів я.
— Ну, так принеси.
Я помовчав, а потім просто сказав:
— Єсть! — і вийшов із кабінету.
Була тільки одна можливість урятуватися — це попросити Петровича, щоб він відкрив сейф своїм ключем. Але Петровича на службі не було. Знаючи, де його ключ від сейфа, я поліз у стіл, а шухляда — на замку! Там пустяковий замочок, а все равно. У мене там цвяхи у столі, — я дістав одного, зігнув, поколупався й одкрив ту бісову шухляду. А там — порожньо! Петрович забрав ключа зі собою!
Я вийшов надвір — до курилки: там його нема. Пішов до дежурного:
— Петрович не приходив?
— Та ти шо, Ревмір! — ошкірив дєжурний зуби. — Він же в отпуску, в Криму!
То он воно як! Ну, я не можу сказати, що сильно вже хотів туди, в той Крим, їхати. Але, як узнав, що мою путівку віддали Петровичу, так гірко стало. Виходить, діствітєльно, це мені не поощрєніє давали, а як курці зерно. Щоб не нашкодила. А Петровичу? Невже тільки для того, щоб він ключ від сейфу завіз? Нє. Просто, щоб мене доїсти…
— Пиши об’яснітєльну, — сказав мені начальник, коли я доповів йому, що не можу достати дєло із сейфа.
Я мовчав. Він мене цьою об’яснітєльною стукнув — як водою облив. Ви ж понімаєте, що це значить? Це разслєдованіє. Це під суд можуть оддать.
— Отут сідай зараз і пиши. Бо знову завієшся несуществуючих бабушок шукати… Які назвалися Маріями Іванівнами.