Молодий американець негайно прибув.
— Отже, — розпочав він. — Як рухається справа?
— Не так вже й погано. Після нашої останньої розмови ми дещо дізналися — особу містера Ретчетта.
Гектор Мак-Квінн виглядав дуже зацікавленим. «І хто ж це?» — запитав він.
— Ретчетт, як ви й підозрювали — це лише прізвисько. Людина, що його використовувала — Касетті, відомий викраденням маленьких дітей, серед яких — ДейзіАрмстронг.
Вираз обличчя молодика різко змінився. Здивування різко перейшло в похмурість і зневагу. «Клятий мерзотник!» — вигукнув він.
— Ви здогадувалися про це, містере Мак-Квінн?
— Аж ніяк, — відповів він. — Якби знав, то відтяв би собі правицю перед тим, як стати його секретарем!
— Ви так болісно на це реагуєте?
— У мене є для цього всі підстави. Мій батько був прокурором, який вів дану справу, містере Пуаро. Я бачив місіс Армстронг лише один раз — вона була чарівною жінкою. Приємна і з розбитим серцем. — Він спохмурнів. — Ця людина — Ретчетт або Касетті — отримала своє. Я радий його смерті. Такі люди не повинні жити.
— Ви так кажете через почуття, що вас переповнюють, а чи зробили б ви це самі, якби знали, хто це?
— Так, зробив. І… — він зупинився, і продовжив винним голосом, — виглядає, ніби я свідчу проти самого себе.
— Я підозрював би вас більше, містере Мак-Квінн, якби ви показували неймовірний смуток через кончину вашого працедавця.
— Не думаю, що цим я себе віддаляю від електричного стільця, — насуплено відповів Мак-Квінн. — І, якщо я здамся вам занадто допитливим, як ви про це дізналися? Ідентифікували Касетті я маю на увазі.
— За шматком листа в його купе.
— Але, безумовно, це було досить необережно з його боку.
— Це залежить від того, — відповів Пуаро, — як на це поглянути.
Молодик виглядав, наче не зрозумів цієї фрази. Він дивився на Пуаро, сподіваючись зрозуміти його слова.
— Моє завдання, — продовжив Пуаро, — дізнатися про пересування всіх пасажирів вагону. Нічого незвичайного. Звичайна марудна праця.
— Зрозуміло. Тоді дозвольте мені «відбілити» моє ім’я.
— Спершу я маю запитати у вас номер вашого купе, — посміхаючись, запитав він, — після того, як ми з вами одну ніч були в одному купе. Це були місця другого класу з номерами 6 та 7, після чого я перейшов у своє теперішнє купе, а ви залишилися самі.
— Правильно.
— А зараз, містере Мак-Квінн, я хочу, щоб ви мені розповіли про всі свої дії минулої ночі, після того, як ви покинули вагон-ресторан.
— Це просто. Спершу я повернувся в своє купе, трішки почитав, вийшов на платформу у Белграді. Там було дуже холодно, тому я швидко повернувся назад. Я перекинувся декількома слова з молодою леді з Англії, яка розташовується в купе біля мого. Потім я поговорив з англійцем, полковником Арбетнотом — доказом цього є те, що ви особисто нас бачили. Потім я зайшов до містера Ретчетта і, як я вже казав, пішов писати листи, які потрібно було відіслати. Я побажав йому гарної ночі та пішов. Полковник Арбетнот стояв у коридорі. Його купе було підготоване до сну, тому я запропонував піти до мене. Я замовив декілька склянок алкоголю для нас. Ми балакали про політику, індійський уряд та інші проблеми — Сухий закон в США та Велику кризу. Я взагалі-то не сильно полюбляю британців — вони дуже зарозумілі — але не цей.
— Чи можете ви сказати, о котрій годині він вийшов від вас?
— Дуже пізно. Десь близько другої години.
— Ви помітили, що поїзд зупинився?
— О, так. Ми дещо здивувалися. Ми виглянули та побачили велику товщу снігу, але не думали, що це серйозно.
— Що сталося після того, як полковник Арбетнот побажав вам доброї ночі?
— Він пішов у своє купе, а я попросив провідника розстелити моє ліжко.
— Де ви були, поки він цим займався?
— Я стояв у коридорі та курив.
— А потім?
— Потім я пішов до себе і спав до самого ранку.
— Ввечері ви покидали потяг?
— Ми з Арбетнотом вирішили вийти у — як це місто називається — Вінковцях, розімнути ноги. Було дуже холодно, тривала завірюха. Згодом ми заскочили у вагон.
— Через які двері ви покинули поїзд?
— Через ті, що найближчі до мого купе.
— Відразу за вагоном-рестораном?
— Саме так.
— Ви пам’ятаєте, чи були вони зачинені?
Мак-Квінн дещо задумався.
— Пригадую, що так, були. Там було замкнено, а ручка стояла поперек. Ви це мали на увазі?
— Так. Повернімося до того моменту, коли ви відкрили ручку дверей?
— Чесно кажучи, ні. Я цього не пам’ятаю. Я не можу цього згадати. — І згодом він додав: — Це дуже важливо?