— Ви усвідомлювали, мадам, що у вашому купе знаходився хтось?
— Так, звісно. Я лише лежала з заплющеними очима і думала, що мені робити. Я була дуже щаслива, що моя донька не знала, в якому я була становищі. Згодом, завдяки своїй спритності, і я простягнула руку до дзвінка провіднику. Я натискала й натискала, але нічого не було — я вирішила, що моє серце перестало битися. «О, ні», — сказала я собі, — «напевне, вони повбивали усіх людей у потязі». Якраз була зупинка і в повітрі стояла абсолютна тиша. Проте я продовжила тиснути на кнопку дзвінка і о! полегшення, коли почула чиїсь кроки і стук у двері купе. «Заходьте!» — скрикнула я, і увімкнула в той же час світло. І, ви можете в це повірити, в купе не було ані душі!
Місіс Хаббард виглядала, неначе підійшла до найгострішого моменту, а не навпаки.
— І що трапилося далі, мадам?
— Я розповіла провіднику, що трапилося і він мені не повірив. Сказав, що це мені наснилося. Я попросила його оглянути під ліжком, після чого він сказав, що людина туди втиснутися ніяк не може. Виглядало, наче він хотів мене заспокоїти, проте я точно знала, що хтось там був! Я не з тих людей, які вигадують всілякі історії, містер… Як ваше ім’я?
— Пуаро, мадам. Це мсьє Бук, директор компанії, а це лікар Константин.
— Рада з вами зустрітися, — пробурмотіла вона і продовжила свою сольну розповідь.
— Як ви розумієте, я не настільки добре пам'ятаю всі подробиці. Спершу я вирішила, що це був чоловік із сусіднього купе — той, якого вбили. Я сказала провіднику, щоб він перевірив двері між купе, і, звісно, вони не були замкнені. Я це дуже добре пам'ятаю. Після цього я попросила його зачинити їх, і після того, як він пішов, приставила до дверей свою важку валізу.
— О котрій годині це було, місіс Хаббард?
— Чесно кажучи, не знаю. Я не дивилася на годинник. Була надто схвильована.
— А що ви тепер думаєте про цю ситуацію?
— Ну, можу сказати, що все абсолютно зрозуміло. Людина у моєму купе — це вбивця. А хто ж іще?
— І ви думаєте, що він вийшов через сусіднє купе?
— Звідки я можу знати, як він вийшов? Мої очі були заплющені.
— Він міг вийти через двері, що ведуть у коридор?
— Не можу сказати. Як я казала, мої очі були заплющені.
Місіс Хаббард конвульсивно зітхнула.
— Лихо! Я була така налякана! Якби моя донька знала…
— Чи не подумали ви, мадам, що це був шум у сусідньому купе — покійника?
— Ні, містере, як вас там? Пуаро? Цей чоловік знаходився у моєму купе. Я навіть маю доказ цього.
Із величезним задоволенням вона показала сумочку і почала ритися в ній. Вона витягнула з неї два великих носовички, окуляри, пляшку аспірину, пакет глауберової солі, коробку яскравих м'ятних цукерок, в'язку ключів, ножиці, чекову книжку від АмериканЕкспресс, фотокартку з дитиною в якійсь дивній позі, якісь листи, п'ять ланцюжків зі східними чотками, і маленький металевий предмет — ґудзик.
— Бачите ґудзик? Це не мій. У мене таких немає. Я знайшла його вранці, коли прокинулася.
Після того, як вона поклала ґудзик на стіл, мсьє Бук нахилився і промовив: «Це ж ґудзик із форми провідників нашої компанії!»
— От і цьому є логічне пояснення, — відповів Пуаро. Він обернувся до леді. — Цей ґудзик, мадам, напевно, відпав з уніформи провідника, коли він оглядав ваше купе чи коли розстеляв ліжко.
— Я не знаю, що з вами усіма таке. Здається, ніби ви нічого не хочете робити. Слухайте мене. Я читала журнал минулої ночі, перед тим, як лягати спати. Перед тим, як вимкнути світло, я поклала журнал на невеличку коробку, що стояла на підлозі поблизу вікна. Ви мене розумієте?
Вони кивнули в знак згоди.
— Чудово. Провідник поглянув під сидінням поблизу дверей, потім він підійшов до дверей між купе й замкнув їх, але він не підходив до вікна. Зрештою, вранці я помітила ґудзик справа від журналу. І як ви мені це поясните?
— Можу сказати, мадам, що ми сприймемо це як доказ, — відповів Пуаро.
Здалося, що ця відповідь її задовольнила.
— Коли мені не вірять, я стаю страшнішою за шершня, — пояснила вона.
— Ви надали нам дуже важливу інформацію, — заспокійливо промовив Пуаро. — А зараз можу я вам задати декілька питань?