— Насправді, я тут ні до чого. Це не припущення. Графиня Андреній практично сказала мені.
— Як?
— Пам’ятаєте, я питав за гувернантку чи секретарку. Я подумав. Якщо Мері Дебенхем була якось пов’язана з тією справою, вона мала б бути там приблизно на тій же посаді.
— Так, але графиня Андреній казала про зовсім іншу особу.
— Саме так. Висока жінка середнього віку — повна протилежність Мері Дебенхем, щоб ніхто не впізнав. Проте їй потрібно було швидко вигадати якась ім’я, у неї почали несвідомо з’являтися певні асоціації. Пам’ятаєте, вона назвала ім’я міс Фрібоді.
— Так.
— Друже, ви мали б знати, що в Лондоні є магазин, який називається Дебенхем і Фрібоді. Коли прізвище Дебенхем виринуло в її голові, графиня мусила підібрати якесь інше, і перше, що їй прийшло на думку, це Фрібоді. Я негайно ж здогадався.
— Ще одна брехня. Нащо вона це зробила?
— Можливо, вірність. Проте це ускладнює справи.
— Святі небеса! — несамовито промовив мсьє Бук. — Невже всі в цьому потязі кажуть неправду?
— А це те, — сказав Пуаро, — що нам потрібно дізнатися.
8
Подальші цікаві відкриття
— Тепер уже нічого мене не здивує, — сказав мсьє Бук.
— Нічого! Навіть якщо усі пасажири у потязі пов’язані із сім’єю Армстронгів, я цьому зовсім не здивуюся.
— Доволі прониклива думка, — відповів Пуаро. — Давайте поглянемо, що на це скаже ваш головний підозрюваний, італієць.
— Ще одна з ваших геніальних здогадок?
— Саме так.
— Це насправді дуже дивний випадок, — зауважив лікар Константин.
— Ні, один із звичайних.
Мсьє Бук іронічно сплеснув руками. «Якщо це ви називаєте звичайним, мій друже…». Він раптом затих.
У цей час Пуаро казав одному із офіціантів покликати АнтоніоФоскареллі.
Кремезний італієць виглядав дуже обережним, коли увійшов. Він нервово поглядав з боку в бік, наче загнана тварина.
— Чого вам треба! — сказав він. — Мені більше нічого вам сказати, нічого — ви почули? Заради Бога… — Він ударив кулаком по столу.
— Так, ви маєте дещо нам розповісти, — сказав Пуаро. — Правду!
— Правду? — Він скоса поглянув на детектива. Впевненість і спокій зникли з його обличчя.
— Саме так. Я й так усе знаю, проте у ваших інтересах усе розповісти.
— Ви говорите, як американська поліція. «Говори правду, — ось що вони кажуть, — говори правду».
— Ага! Тобто у вас був досвід розмови з поліцією Нью-Йорка?
— Ні, ні, ніколи. Вони нічого не могли знайти проти мене — їм забракло доказів.
Пуаро тихо сказав: «Це справа Армстронгів, так? Ви були водієм?»
Його очі зустрілися з очима італійця. Він виглядав, наче розірвана повітряна кулька.
— Якщо ви знаєте — тоді чому запитуєте?
— Чому ви збрехали сьогодні вранці?
— Ділові обставини. Зрештою, я не довіряю югославській поліції. Вони не люблять італійців. Мене одразу б засудили.
— Можливо вас засудили за те, що ви насправді скоїли?
— Ні, я не маю ніякого відношення до тієї справи минулої ночі. Я не виходив із купе. Той англієць, він підтвердить. Не знаю, хто убив ту свиню Ретчетта. У вас немає проти мене ніяких доказів.
Пуаро щось написав на клаптику паперу. Він поглянув і стишено мовив: «Дуже добре. Можете йти.»
Фоскареллі на хвильку затримався. «Ви усвідомлюєте, що це не я? Я не маю до цього жодного стосунку!»
— Я сказав, що ви можете йти.
— Це змова. Ви хочете мене підставити? Все через цю свиню, яка повинна була піти на електричний стілець! Ганьба, що його визнали невинним. Якби це сталося зі мною, якби мене заарештували…
— Але це не були ви. Ви ніяк не пов’язані з викраденням дитини.
— Про що це ви? А, про дівчинку — вона була втіхою всього будинку. Вона називала мене Тоніо. Вона сідала в машину й трималася за кермо. Уся сім’я її обожнювала! Яка вона була гарненька!
Його голос став м’якіший, і з очей ринули сльози. Різко здійнявшись на ноги, він вибіг з вагону-ресторану.
— П’єтро, — сказав Пуаро.
Один із офіціантів підійшов до нього.
— Номер 10, леді зі Швеції.
— Так, мсьє.
— Знову? — прокричав мсьє Бук. — Ні, це неможливо. Я кажу, що це неможливо.
— Друже, ми повинні знати. Навіть якщо виявиться, що всі у цьому вагоні мали мотив убити Ретчетта, ми повинні знати. Дізнавшись усе, ми з’ясуємо, хто каже неправду.
— У мене голова йде обертом, — пробурчав мсьє Бук.
Ґрета Ольсон увійшла під пильним наглядом офіціанта. Вона гірко плакала.
Вона завалилася на стілець й гірко плакала у свій великий носовичок.