— Сніг?
— Авжеж. Мсьє не помітив? Потяг зупинився. Ми заїхали в замет. Бозна як надовго ми тут застрягли. Пам’ятаю, як одного разу сніжило весь тиждень.
— А де ми є?
— Між Віньківцями та Бродом.
— Là là? — сказав роздратовано Пуаро.
Провідник пішов і повернувся з водою.
— Bon soir, Monsieur[28].
Пуаро випив склянку води і вклався спати.
Він саме засинав, коли щось знову розбудило його. Цього разу наче щось важке глухо гепнуло біля дверей.
Він схопився з ліжка, відчинив двері та виглянув. Нічого. Але справа, далі по коридору віддалялася жіноча постать, убрана в червоне кімоно. У протилежному кінці коридору на невеличкому стільці сидів провідник і щось підраховував на великих аркушах паперу. Панувала мертва тиша.
— Мабуть, усе це нерви, — сказав Пуаро й знову ліг спати. Цього разу він спав до ранку.
Коли він прокинувся, потяг усе ще стояв. Пуаро підняв шторку й виглянув. Високі кучугури снігу оточували вагон.
Він глянув на годинник і побачив, що вже було по дев’ятій.
За чверть десята охайний, чепурний та елегантний, як завжди, він увійшов у вагон-ресторан, де лунав хор скорботи.
Бар’єри, які досі розділяли пасажирів, тепер зникли. Усіх об’єднала спільна біда. Голосніше за всіх волала місіс Габбард.
— Моя дочка сказала мені, що це найлегша подорож у світі. Просто сядеш у потяг і зійдеш у Парижі. А тепер ми тут надовго, — простогнала вона. — Моє судно відпливає післязавтра. Як мені на нього встигнути? І що ж, я навіть не можу зателеграфувати, щоб скасувати бронювання. Мене аж трусить, коли про це кажу.
Італієць сказав, що й у нього невідкладні справи в Мілані. Кремезний американець сказав, що «йому шкода, мем», і м’яко висловив надію на те, що, можливо, потяг надолужить затримку.
— Моя сестра, її діти чекають мене, — сказала шведка й схлипнула. — Я не можу попередити їх. Що вони подумають? Вирішать, що зі мною трапилося щось погане.
— Скільки ми тут пробудемо? — вимагала відповіді Мері Дебенгем. — Комусь хоч щось відомо?
У її голосі звучало роздратування, але ознак тієї гарячкової тривоги, яку вона проявила в Таврському експресі, Пуаро не помітив.
Місіс Габбард знову завелася:
— У цьому потягу нікому нічого невідомо. І ніхто навіть не намагається хоч щось зробити. Просто групка непотрібних іноземців. От якби ми були на батьківщині, хоча б хтось спробував щось виправити.
Арбатнот повернувся до Пуаро й заговорив виваженою французькою з британським акцентом:
— Vous êtes un directeur de la ligne, je crois, Monsieur. Vous pouvez nous dire…[29]
Усміхнувшись, Пуаро поправив його.
— Ні, ні, — сказав він англійською. — Це був не я. Ви сплутали мене з моїм другом, мсьє Буком.
— Ой! Перепрошую.
— Нічого. Природно, що ви помилилися. Тепер я займаю купе, що раніше належало йому.
Мсьє Бука у вагоні не було. Пуаро розглянувся, щоб побачити, кого ще не вистачало.
Не вистачало княгині Драґомірової, угорської пари. А також Ретчетта, його камердинера та покоївки-німкені.
Шведська дама витерла очі.
— Я така нерозумна, — сказала вона. — Плачу, як дитина. Усе буде гаразд, що б не трапилося.
Проте не всі поділяли цей християнський дух.
— Усе це дуже добре, — сказав неспокійно Макквін. — Але ми можемо тут і кілька днів простояти.
— До речі, у якій ми країні? — запитала зі сльозами місіс Габбард.
Дізнавшись, що то Югославія, вона сказала:
— А! Одна з тих балканських країн. Чого ж ви очікуєте?
— Мадемуазель, ви єдина зберігаєте спокій, — Пуаро звернувся до міс Дебенгем.
Вона ледь знизала плечима.
— А що тут вдієш?
— А ви філософ, мадемуазель.
— Філософія передбачає безпристрасне ставлення. Гадаю, моє ставлення до ситуації більш егоїстичне. Я навчилася не піддаватися марним емоціям.
Вона навіть не дивилася на нього. Її погляд ковзнув по Пуаро й зупинився на вікні, за яким високими кучугурами лежав сніг.
— Мадемуазель, у вас сильна вдача, — стиха сказав Пуаро. — Гадаю, у вас найсильніша вдача з усіх присутніх тут.