— О, ні. Зовсім ні. Я знаю декого набагато сильнішого за мене.
— І це…
Здавалося, вона отямилася, усвідомивши, що розмовляє з незнайомцем, чужинцем, з яким до сьогоднішнього ранку перекинулась лише десятком фраз.
Вона засміялася ввічливо, але відчужено.
— Ну, візьмімо, до прикладу, ту поважну леді. Мабуть, ви помітили її. Надзвичайно потворна стара дама, але чомусь заворожує. Варто їй просто підняти мізинець і ввічливо щось попросити, весь потяг намагається їй догодити.
— Як і моєму приятелю, мсьє Буку, — сказав Пуаро. — Але причина в тому, що він директор цієї лінії, а не через владний характер.
Мері Дебенгем усміхнулася.
Ранок повільно минув. Декілька людей, серед яких був і Пуаро, залишилися у вагоні-ресторані. Здавалося, що в компанії час пролетить швидше. Пуаро дізнався багато нового про дочку місіс Габбард, про звички містера Габбарда, уже покійного: від підйому вранці та споживання вівсянки на сніданок до нічного сну в шкарпетках, які для цього власноруч в’язала йому місіс Габбард.
А коли він слухав заплутану розповідь шведки про її місіонерське завдання, у вагон увійшов один з провідників і зупинився поруч із Пуаро.
— Pardon, Monsieur.
— Слухаю.
— Мсьє Бук передає вітання і був би радий, якби ви зробили ласку й погодилися підійти до нього на кілька хвилин.
Пуаро підвівся, чемно вибачився перед шведкою і покинув вагон-ресторан.
То був провідник не з його вагона, а кремезний блондин.
Пуаро попрямував коридором за провідником до сусіднього вагона. Чоловік постукав у двері й відійшов убік, пропускаючи Пуаро всередину.
Купе було не мсьє Букa. Він був у купе другого класу, яке, імовірно, обрали через те, що воно було трохи просторіше. Та попри все, воно також здавалося переповненим.
Сам мсьє Бук займав невелике сидіння навпроти дверей. У кутку біля вікна перед ним сидів, дивлячись на сніг за вікном, невисокий брюнет. Перед Пуаро, не даючи йому можливості пройти далі, стояв кремезний чоловік у блакитній формі (chef de train[30]) і провідник вагона Пуаро.
— О, мій любий друже! — викрикнув мсьє Бук. — Проходьте. Ви нам дуже потрібні!
Невисокий чоловік біля вікна посунувся, і Пуаро, втиснувшись поміж іншими двома чоловіками, сів навпроти свого приятеля.
Вираз обличчя мсьє Букa змусив Пуаро, як би це сказати, гарячково роздумувати. Було очевидно, що трапилося щось незвичайне.
— Що сталося? — запитав він.
— І ви ще питаєте. Спершу сніг, ця зупинка. А тепер…
Він замовк, і почувся придушений стогін провідника.
— А тепер що?
— А тепер мертвий пасажир лежить у своєму ліжку зарізаний.
Мсьє Бук говорив із тихим розпачем.
— Пасажир? Який пасажир?
— Американець. Його звали… звали… — Він глянув на записи перед собою. — Ретчетт… Правильно, Ретчетт?
— Так, мсьє, — ковтнув провідник.
Пуаро подивився на нього. Чоловік був білий як стіна.
— Краще дозвольте цьому чоловіку сісти, — сказав він. — Інакше він втратить свідомість.
Chef de train трохи відсунувся, і провідник упав на лавку в кутку й затулив обличчя руками.
— Ого! — сказав Пуаро. — Це серйозно!
— Звичайно, це серйозно. Почнімо з того, що вбивство саме по собі вже велика біда. Але це ще не все, обставини вбивства — незвичайні. От, будь ласка, ми тут застрягли. Це може тривати кілька годин, та не тільки годин, — днів! Інша обставина. У більшості країн до транзитних потягів сідає поліція тих країн. Тільки в Югославії цього не роблять! Розумієте?
— Ситуація складна, — погодився Пуаро.
— І це ще квіточки. Докторе Константін, зовсім забув, що не представив вас. Доктор Константін, мсьє Пуаро.
Невисокий брюнет схилив голову, Пуаро відповів тим же.
— Доктор Константін вважає, що смерть настала близько першої ранку.
— У таких випадках важко сказати точно, — сказав лікар, — але, гадаю, я можу впевнено стверджувати, що смерть настала в проміжку від півночі до другої ранку.
— Коли востаннє Ретчетта бачили живим? — спитав Пуаро.
— Відомо, що він був живий приблизно за двадцять перша, коли говорив із провідником, — сказав мсьє Бук.
— Це правда, — підтвердив Пуаро. — Я сам чув, як це сталося. Це було востаннє?
— Так.
Пуаро повернувся до лікаря, який продовжував:
— Вікно в купе мсьє Ретчетта було відчинене навстіж, що дозволяє припустити, що вбивця втік саме так. Проте, на мою думку, вікно відчинили, щоб збити нас із пантелику. Той, хто втік би в такий спосіб, мав залишити чіткі сліди на снігу. А їх не було.