Пуаро задумливо дивився на нього кілька хвилин. Його обличчя не відображало жодної емоції. Ретчетт ніяк не міг зрозуміти, які думки роїлися в його голові.
— Мені прикро, — сказав нарешті Пуаро. — Я не працюватиму на вас.
Чоловік пильно глянув на нього.
— Назвіть суму, — сказав він.
Пуаро похитав головою.
— Ви мене не зрозуміли, мсьє. Мені щастить з роботою. У мене достатньо грошей, щоб задовольнити і свої потреби, і свої примхи. Тепер я працюю тільки з такими справами, що зацікавлять мене.
— У вас залізні нерви, — сказав Ретчетт. — Може, вас привабить сума в двадцять тисяч доларів?
— Не привабить.
— Якщо ви розраховуєте на більше, більше не буде. Я знаю, скільки це мені вартуватиме.
— Я теж, мсьє Ретчетт.
— То що ж не так у моїй пропозиції?
Пуаро підвівся.
— Пробачте мені, що переходжу на особистості, та мені не подобається ваше обличчя, мсьє Ретчетт, — сказав він.
І з цими словами Пуаро вийшов з вагона-ресторану.
Розділ четвертий
Крик посеред ночі
Експрес «Симплон-Схід» прибув до Белграда за чверть дев’ята того ж вечора. Він мав рушати аж о 9.15, тому Пуаро зійшов на платформу. Проте він не залишився там надовго. Було дуже зимно, і хоча сама платформа була крита, з вулиці заносило густим снігом. Він повернувся до свого купе. Провідник, що пританцьовував і махав руками на платформі, намагаючись зігрітися, сказав йому:
— Ваші валізи, мсьє, перенесли в купе номер один, купе мсьє Бука.
— Де ж подівся сам мсьє Бук?
— Він перейшов у вагон з Афін, який щойно приєднали.
Пуаро вирушив на пошуки друга. Мсьє Бук жестом припинив його протести.
— Нічого. Нічого. Так зручніше. Ви ж їдете аж у Англію, тому вам краще залишитися у вагоні, що прямує в Кале. А мені тут дуже добре. Тут набагато спокійніше. У вагоні немає нікого, крім мене та грецького лікаря. Ох, друже мій, що за ніч! Кажуть, тут багато років не було такого снігу. Сподіватимемося, він не затримає нас у дорозі. Кажу вам, я від цього не в захваті.
Рівно о 9.15 потяг покинув станцію. Незабаром після цього Пуаро підвівся, побажав другові добраніч і попрямував коридором до свого вагона, розташованого за вагоном-рестораном.
На другий день подорожі бар’єри почали руйнуватися. Полковник Арбатнот стояв перед дверима його купе й розмовляв із Макквіном.
Побачивши Пуаро, Макквін обірвав розмову. Здавалося, він дуже здивувався.
— Як це так! — вигукнув він. — Я гадав, ви нас покинули. Ви сказали, що сходите в Белграді!
— Ви мене неправильно зрозуміли, — усміхаючись, сказав Пуаро. — Пригадую, потяг саме вирушив зі Стамбула, коли ми це обговорювали.
— Але, чоловіче, ваш багаж… Він зник.
— Його перенесли в інше купе, ось і все.
— О, розумію.
Він повернувся до розмови з Арбатнотом, а Пуаро пішов коридором далі.
Через двійко дверей від його купе старша американка, місіс Габбард, розмовляла з жінкою з овечим обличчям, яка виявилася шведкою. Місіс Габбард намагалася втиснути тій журнал.
— Ні, любонько, візьміть, візьміть — наполягала вона. — У мене є багато чого читати. Боже, хіба цей холод не жахливий? — Вона люб’язно кивнула Пуаро.
— Ви такі добрі, — сказала шведка.
— Нічого. Сподіваюся, ви добре спатимете, а вранці голова уже не болітиме.
— Це через холод. Приготую собі чашку чаю.
— Маєте аспірин? Упевнені? У мене багато аспірину. Ну, на добраніч, люба.
Коли інша жінка зайшла в купе, американка повернулася до Пуаро, явно прагнучи поспілкуватися.
— Бідолашка та шведка. Наскільки я зрозуміла, вона місіонерка, учителька. Приємна особа, хоча й не надто добре говорить англійською. Її дуже зацікавило те, що я розповіла їй про свою дочку.
Пуаро вже все знав про дочку місіс Габбард. Як і кожен у потягу, хто розумів англійську! Як вона з чоловіком працює у великому американському коледжі в Смирні, що це перша поїздка місіс Габбард на Схід, що вона думає про турків, їхнє недбальство та стан їхніх доріг.
Сусідні двері відчинилися, і з купе вийшов худий блідий дворецький. Усередині Пуаро побачив містера Ретчетта, що сидів на ліжку. Той помітив Пуаро, і його обличчя змінилося, воно потемніло від гніву. Потім двері зачинилися.
Місіс Габбард відвела Пуаро трохи вбік.