— Хам!
Те коротке, найтихішим шепотом, видихнуте слово пролунало для Агнешки мов постріл. Але Балч не чув того слова, не міг чути. Тільки з кленової галузки над їхньою головою відпав із тихим шурхотом зросток листків. Краєчком ока Агнешка бачить, як під шаром пудри смикаються й яріють щоки Льоди Пживлоцької. Жаль і сором. Балч тим часом зникає за рогом довгастої мурованої будівлі. Незабаром звідти лунає його голос:
— Пані Агнешко! Делегація чекає.
Передня стіна будинку, довга й низька, від рогу аж до середини закрита почорнілим дерев’яним ганком з ажурними візерунками вгорі. На східцях ганку — Балч. Як він стоїть, що За постава! Немовбито збирається муштрувати солдатів! Перед ним впівоберта до Агнешки та Льоди стоять по зросту... скільки ж це — один, два, три... аж п’ятеро дітей, а шосте, ще немовля, у матері на руках. Мила жіночка приємної, скромної вроди схиляється над передостаннім в шерезі хлопчиком і поправляє кутасик його плетеної шапочки. Найстаршу дівчинку Агнешка впізнає відразу — Елька. Це вона рятувала з вогню жовту Айстру.
— Струнко! Зброю на приклад! — гукає Балч. І вже до Агнешки, значно тихіше, хоч так само урочисто-глузливо:— Окраса нашого села — Павлинка Зависляк, годувальниця бездомних, сторож порядку. Поруч — її довоєнний, воєнний і післявоєнний набуток. Павлинко,— Балч, сходячи вниз, звертається вже тільки до неї,— дбай про вчительку, щоб не схудла, бува. Діти, відпочивати! Перекур!
І сам витягає з кишені цигарки й, радіючи вдало проведеному парадові, відходить убік. Діти, трохи налякані, ламають усталену шеренгу й ховаються за спідницю матері. Павлинка з несміливим і непевним усміхом витирає руку об хвартушину й простягає Агнешці:
— Я просто боюся, чи догоджу вам...
— Догодите... Так це ваші діти? Справді? Ви ж така ще молода...
Павлинка червоніє:
— А так... Якось так... Навіть сама не знаю, коли і як.
— Знаєш, знаєш,— стиха втручається до розмови Балч.— Чого соромитися.
— Це нібито я вже й маю один клас,— втішається Агнешка.— Вітаю, пані Завислякова.
Павлинка червоніє ще більше.
— Називайте мене просто Павлинкою,— мовила несміливо, але виразно, сяючи щирими, трохи заклопотаними сірими очима,— Я сестра Зависляка, городника, а не Завислякова. Мого убили ще перед війною, ще перед шлюбом... Я, знаєте, пані,— тяжко зітхнула,— без чоловіка.
— Бідненька! — стискує їй обидві руки Агнешка і сама бентежиться від отого зізнання, і вже сердиться на себе, бо відчуває, що й сама червоніє, уникає щирих очей Павлинки.
Тим часом Льоді, що все непомітно позиркувала на замисленого Балча, надокучило гратися з Флоксом. Відпустила пса до зраділих дітей, а сама, аби чимось зайнятись, ухопила в обійми малюка в шапочці й заходилася дражнити його.
— Мар’янеку, ти бачив гномів?
— Бачив! — наїжачується малюк.
— А я тобі кажу, що їх нема.
— Є! Я бачив! Є! — Мар’янек виривається від Льоди і з плачем підбігає до матері. Агнешка погладжує його по блакитній шапочці. Хтось іззаду кладе руку на її долоню й здіймає з дитячої голівки.
— Ідіть, будь ласка, за мною сюди. Прошу.
Балч веде її на ганок, а звідти до чималої кімнати. З ледь вловимих прикмет Агнешка здогадується про її призначення. Одна тільки шкільна лава під стіною, а на ній кілька музичних інструментів. Замість класної дошки на стіні вже посіріла кухонна дошка, списана чорними кривульками. В кутку залізна грубка з трубою. Всі ці деталі Агнешка пригадає аж завтра, коли обмірковуватиме, що потрібно для обладнання класу. Та коли ввійшла до кімнати, вона насамперед побачила отого чоловіка на верху малярської драбини, кремезного здорованя, супровідника Балча під час зустрічі біля озера. Тепер же, побачивши дівчину, чоловік, знітившись, упускає додолу жмут декоративних паперових віночків, фестонів. Тоді злазить з драбини й незграбно вклоняється Агнешці. Балч знайомить:
— Семен, мій ад’ютант. І разом з тим шофер, листоноша, візник, а при потребі й декоратор. Втілення талантів. А найголовніше — неговіркий. Все-таки оці прикраси, що там, Семене, приховувати, досить бридкі.
Семен безпорадно розводить руками.
— Ми їх трохи підправимо,— втручається Агнешка. — Дещо змінимо? О, може б, так?
І вона завзято береться до паперових прикрас. Підсунутими Семеном ножицями вирівнює невдало вирізані емблеми й літери. Це, певно, мав бути голуб. Товстий, ніби квочка. Квочка квочкою, а головне, що ця оздоба провіщає мир. Отже, ще три літери, так.
— Чудово, пані Агнешко! — хвалить Балч.— Куди там Пікассо. Ви, пані, трохи розважтеся всім цим, а я зараз повернусь.