— Лікарику мій! — пробудився чи просто прийшов до пам’яті Балч. Підбігає до стіни, зриває з килима шаблю, вкладає Стахові в руку.— А битися хочеш? Бийся ж!— Але Стах ніяк не реагує на той виклик, і Балч відкидає шаблю в куток.— Пусте!
А про війну ти щось знаєш? Не знаєш? O-о, Колумбе! Мальованцю! — Здіймає з стіни фото, стає під лампочкою, роздивляється його зблизька.— Ото були люди! Були і нема. Пусте.— І він обережно кладе пам’ятний знімок на край столу, біля тапчана. Важко зітхнувши, сідає коло Семена, але на підлозі, й, показуючи на Стаха, говорить напівіронічно, напівпоблажливо: — Нове покоління. Спить з розплющеними очима, чуйний жук-гнойовик... Закуриш, Семене?
— Можу.
— Ти з нами випивав? Я щось не бачив...
— Випив, скільки треба, шефе.
— Ти якось дивно до мене говориш... Не так, як... Ото такий ти пам’ятливий?
Семен затримує пальці на струнах гітари. Мовчить.
— Пам’ятливий! — повторює Балч і підсувається трохи ближче.— То пам’ятаєш, певне, як нам на голови балкон обвалився з горошком чи настурцією?
— Ні, то була петунія, коменданте.
— Сестричка нас тоді бинтувала, така чорнява, грудаста... Вона подобалася тобі?
— Зюлейка, від саперів. Її вже нема.
— Нема. Альошку-музиканта теж пам’ятаєш?
— Аякже. Після нього ж і ця гітара в мене...
— Семене...
— Що?
— Забагато пам’ятаєш ти. Хоча б оте одне забув...
— Нащо згадувати, коменданте.
— Я бачу, ти вже собі нові чоботи справив. Ну й ну... І галстук новий, модний...
— Якось же треба на люди вийти.
— А звісно. Ну, то як? Здається, ти збираєшся женитися?
— Може, нарешті й доведеться.
— У світ тебе, Семене, вже не тягне?
— Не дуже. Людина звикає.
— Ти вже б зі мною не пішов би нікуди?
— Хіба я знаю? — невпевнено бурмоче Семен.— Якщо по правді, то, власне, за чим...
— Я тебе навіть і не підмовляв би.— І після паузи: — Тебе війтом хочуть обрати.
— Е-е! — зачепило за живе Семена. Відвернувся.— І слухати не хочу.
Балч кладе руку на його коліно.
— Як ти думаєш, Семене: відзначати цю річницю чи не відзначати?
Семен, що не чекав такого запитання, дивиться нерозуміюче.
— Та ж сам знаєш, коменданте. Мусимо!
— Заради чого? Для кого?
— Коли сказано, значить, треба.
Балч б’є кулаком по підлозі.
— Дійсно. Сказано, значить, треба! Інакше поснуть усі, жуки. Ми стаємо якоюсь цивільною бандою, Семене. Але почекай-но! Я такий заграю їм підйом, таку побудку, що на мій сигнал, як колись, зірвуться на ноги всі Хробрички. Що, Семене?
Але Семен не відповідає. Балч задумується, мовби охолов, а потім говорить знову, вже тихо й, здається, більше до себе, аніж до Семена:
— Хрест на вежі... повішені... стільки загиблих... Пживлоцький... І всі ті, що раніше, боже мій... А хто сьогодні думає про це? Кому це важливе! Спогади, сентименти, пам’ятки — пусте!
Враз Балч схоплюється з місця й одним широким рухом руки скидає зі столика на підлогу всі старанно складені дрібнички разом із заскленою фотокарткою, котру недавно поклав туди. Семен навіть не ворухнувся. Непорушний і медик, що спить на стільці, обмотаний шнуром. Лише Стах, розбуджений брязкотом, звів голову, закліпав повіками якось напівпритомно і луною повторив за Балчем слово, яке він запам’ятав чи почув крізь сон:
— Пусте!
Балч важко спирається на край, столу.
— Семене,— озивається своїм звичним голосом, владно й нетерпляче,— підтримай мене або посади кудись. Я знову сп’янів.
І в той час, коли Семен виконував цей наказ, перед його очима за вікном на подвір’ї, в смузі світла, що, падала крізь шибки, з’явилася маленька, швидка постать. Однак ще раніше за Семена побачила Тотека Агнешка. Тотек зиркнув у її вікно, вона подала йому знак. Вибігла надвір, схопила його за руки. І, перш ніж він сказав щось, із його розширених жахом очей, із важкого дихання зрозуміла, що сталося щось дуже страшне.
— Що з тобою? Кажи ж!
Моя мама... у Бобочки... Там кров! Кров!
Агнешка вагалася лише мить. Підбігла до Балчевого вікна, стукає.
— Його не кличте! — мало не закричав Тотек, і в тому крикові зазвучала задавнена, неприхована ненависть.
— Стаху! Стаху!
Спинається навшпиньки, чує, як хтось ізсередини відчиняє вікно.
— Семене! Буди, клич лікаря!
Семен не розпитує. Вибігає в сіни, хапає відро а водою, повертається. Піввідра води виливає просто на Стаха, що вже прокинувся. Потім біжить у куток до вікна, де залишив Балча, блискавичним позирком помічає уже порожній стілець, і в ту ж мить чує тріск розчиненого навстіж вікна й важкий тупіт стрибка.