Через яку хвилину їх усіх бачить Уля, схована за ганком. Так наказав їй зробити Зависляк, коли затримав біля підзамчя, як бігла вслід за Тотеком, і коли вона мусила признатися, куди біжить і чому така перелякана: нікому нічого не говори, наказав, нікому не показуйся, найкраще сховайся в школі, школа відчинена, а якщо ні, то ключ під порогом. Послухала вона Зависляка, жалкуючи тільки, що не втекла разом із Тотеком. Не розуміє вона, що за страшні речі діються і там, в хаті, і тут. Семен несе до автомашини одного з двох лікарів, меншого, несе мов неживого. Другий хитається, заточується, ледве йде. Війт влізає до кабіни, підіймає й пересуває вбік непорушного, як колода, водія і сам сідає на його місце. Тут же й Семен. Учителька сердиться на Тотека.
— Іди додому,— кричить,— або до мене. Нікуди ти не поїдеш! — І зачиняє перед ним дверцята машини, але Тотек, тільки машина рушила, що було сил помчав за нею. Не змогла гукнути до нього Уля, не може й побігати слідом. Страх, замість слабнути наростає в ній, відбирає сили.
Януарій прибіг перший. Біля порога, коли вже вбігав у відчинені двері, затріщали під ногами, блиснувши у відсвіті, кинуті Бобочкою чотки. Як це добре, майнула думка, що вона, втікаючи, залишила двері відчинені. Напевне, подих морозного повітря, що ввірвався в задушливу халупу, й пробудив із непам’яті Пживлоцьку ще до того, як Януарій покропив їй обличчя й дав напитися, коли вона уже більш-менш притомним голосом попросила води. Льода дивиться на нього з-під напівзаплющених повік. Вираз її очей, спочатку якийсь непроникний, стає свідомим, розуміючим. І неприязним.
— Іди собі, Януарію. Лиши мене!
— Що ти накоїла? Льодо, Льодо!..
Його чоло майже торкається брудної ряднини, якою прикрито хвору. Він відчуває слабий дотик руки: Льода відпихає його.
— Чого ти тепер кричиш? Я ж просила в тебе... грошей... не дав же...
— Бо в мене нема.
— Гаразд. Не жалій мене. Я вже нічого не хочу від тебе. Іди собі. Або ні. Почекай ще. Коли ти плачеш...
— Що ти скажеш... я все зроблю...
— Спокійніше, не перебільшуй... Я, либонь, помру, Януарію.— Висуває з-під ряднини руки, біль перекривлює її обличчя. Чіпляється пальцями за сукно його піджака. Біль пройшов.— Скажи мені. Я мушу це знати.
— Що, Льодочко?
— Тільки правду скажи. Хто із вас застрелив Адама?
Зависляк нараз аж здригнувся.
— Що ти! Ніхто його не застрелив. Німці.
— Ти натякав на щось інше. По-різному натякав, пам’ятаєш? — Опускає голову, тупо дивиться на брудні дошки підлоги.
— Не знаю... З п’яної голови я міг всяке говорити, й ти могла по-всякому розуміти. Але це неправда.
— Присягнеш?
— Присягну!
Дивна квола посмішка спалахує в її очах.
— Якщо так, то тікай звідси, Януарію.
Зависляк застиг в якомусь незвичному чуйному напруженні. Зиркає на неї уже без милосердя, допитливо й підозріло.
— Бо що?
— Бо я написала на тебе донос.
Його пальці, зігнуті, мов пазурі, вп’ялися в рубець ряднини.
— На мене? Тільки на мене?
— Тільки на тебе.
— Не вірю!
— Як хочеш. Я відчувала, що ти обманюєш. І щодо себе, і щодо... Балча. І за це я зневажала тебе, зневажаю. А тепер іди.
Зависляк повільно встає, притискає до очей тремтячі кулаки. Крізь його ошкірені зціплені зуби проривається повний відрази якийсь свистячий шепіт чи виск:
— Ти! Ганчірко!
В малому віконці раптом дрібно задзеленчали шибки, і за ними спалахнули два снопи світла фар. І зараз же біля порога загупали кроки. Двері без стуку відчиняються. Пживлоцька з великим зусиллям повертає голову й ширше розплющує очі.
— Зеноне! — впізнає вона того, хто входить перший, і не без здивування й нотки іронії закінчує: — От, будь-ласка, прийшов-таки...
Януарій тільки раз кинув на свого суперника короткий пекучий погляд.
— Бог тебе покарає, Балче! — кидає він глухо й зникає за порогом.
Агнешка, ледве заглянувши в хату, відразу ж біжить до машини.
— Семене! Ти пив?
— Не пив.
— Зможеш вести машину?
— Думаю, що зможу.
— Немає іншої ради. Повезеш Пживлоцьку до лікарні. Знаєш куди?
— Лікар витверезиться, покаже.
— Гаразд. Тепер іди по неї.
Але в цю хвилину брязкають дверцята амбулаторії і в світлі фар з’являється Стах з лікарською сумкою.
— Де хвора? — голос його звучить твердо.— Треба подати першу допомогу. Агно,— говорить він, уже переступаючи поріг,— ти мені допоможеш. Нагрій води.— І до Семена: — Але машину поведете ви. Цілком слушно.