— Була, напевне, у бабусі?
— Так. У Бялосолі.
— Не збирається додому?
Вона ще хвора. Говорити і то не хоче. Тільки увесь час отак: фу-фу. Наче щось гасить.
— Пекла боїться,— втручається Тотек не без гіркоти.
— Може,— невпевнено стверджує Уля.— Або... Тітка чули, як вона говорила в гарячці, що якісь її гроші згоріли, нібито вона забула про них, і їх з поділка здмухнуло в піч.
— Які гроші? Коли?
Щічки Улі запашіли рум’янцем, і вона опускає очі.
— Тоді, як вона тікала. Але тітка не вірять. І тепер вони обоє страшенно сваряться, день при дні. Я вже й сама не знаю, як воно буде. Може, десь піду на службу...
— Чому це? — накидається на неї Агнешка.— Що ти спільного маєш з усім тим?
— Розкажи про Кондерів,— тихо підказує Тотек.
— Я ж пам’ятаю.— І до Агнешки: — Молоді Кондери розпитували дуже тепло про вас,— виголошує вона узвичаєні формули сільської ввічливості належним урочистим тоном,— і передавали вам вітання.— І після цього уже звично: — Вони знають одне таке місце — доглядати до смерті старих людей. Але без грошей тут, певне, не обійтися... Отож я й не знаю, що робити.
Агнешка починає сердитися.
— Та нехай вони дадуть тобі спокій, бабуся й та тітка! Сиділи б собі обидві тихо та мирно! Бобочка, якби не така стара і не така темна, та ще й хвора...
Агнешка раптом осіклася, помітивши, як страшно збентежився Тотек, і зрозумівши, нарешті, що її звинувачувальні погрози одночасно б’ють сильніше як інших Ще й Пживлоцьку. На серці стає прикро, й учителька поспішно змінює тему розмови:
— Що сталося, Тотеку? Я вже думала, ти не прийдеш.
Нова, відмінна від першої тінь захмарила його очі.
— А ви хіба не знаєте? Як я вже йшов до школи, то мене покликали ті... у війта.
— Дізнався про щось нове?
— Так. Я, власне, хотів вас попросити... Мені сьогодні треба з ними поїхати.
— Розумію. Надовго?
— Надовго не хочу. Зараз же повернуся. Уля знає, Мамі краще, вона вже не в лікарні, а... в знайомих. У того майора.
Не дивляться одне на одного, обом наче сором. Це просто щастя, пробігає думка в голові Агнешки. Бобочка теж має щастя. Про те, що Льоді полегшало, в селі знали вже й раніше, бо Балч їздив довідуватися про стан її здоров’я щотижня й, хоча був потайним та ще більш, як до того, замкнутим у собі, все ж мусив, зважаючи на Тотека, дещо найважливіше розповідати Павлинці. Виходить, Льоді стало в пригоді відновлення давнього знайомства. Знайшла опікунів чи опікуна, й затерли ту справу, і тихо, й ніхто ні про що й ні про кого тут не розпитував. Значить, Балч також має щастя і цього разу. Отож маю щастя і я, відкриває вона в собі найглибше заховану радість. Бо ж той, не доведений до кінця злочин на всіх упав чорною плямою. Так хаотично й якось винувато думає Агнешка, ні на хвилю не перериваючи розмови, щоб не дати можливості пізнати по собі, з яким нетерпінням чекає вона оцих скупих новин від Тотека.
— Але ж ти так довго не сидів у війта,— випитує,— бо ж і війт, і гості вже давно пішли з дому.
— Так...— хоча й заклопотано, усміхається Тотек.— Айстра десь зникла, от ми й шукали її з Улею. І знаєте що? Айстру знайшов Флокс. У Кімнаті. Вона там, прошу пані, ощенилася, має троє цуценяток. Розкажи ти, Улю, які вони гарненькі!
— Скільки я вже разів говорила вам,— перебивав Агнешка суворо,— щоб ви не лазили по руїнах.
— Бачиш, Тотеку, бачиш,— докірливо підтверджує чимось засмучена Уля.
— Айстра мусить залишитися там!— упирається Тотек.— Ніхто більше не повинен знати, бо як знайдуть, то потоплять усіх цуценят. Потоплять! Як завжди!
— Тотеку,— смикає його за рукав Уля,— признайся ж. Ти ж обіцяв, Тотеку!
— Цить! Я сам!
Агнешку вражає загадкова відмінність прихованого значення їхньої, так різко обірваної суперечки, значення, що так ясно відбилося у виразі їх очей. Помітила й те, що Уля байдуже чи нетерпляче слухає про Айстру та цуценят, що її турбує щось інше, важливіше.
— Ну-ну, Тотеку! — Агнешка злегка тягне його за чубчика, щоб той глянув їй у очі.
— Уля, зайве...— заїкається.— Я повернуся з міста, тоді й розкажу.
— Кажи зараз, Тотеку.— Агнешка стишує надто суворий тон.— Що, ти мене боїшся?
— Ні, я вас не боюся. Та я ще на свят-вечір нагадував про це...— замовк, набирає в легені повітря.— Я, прошу пробачити, знаю, що ви сердитиметеся...
— Ну говори ж уже, Тотеку! — підганяє й Уля, ніби стурбована й налякана.
Тотек вивільнює свою голову з-під Агнещиної руки, відхиляє її вбік різким, гнівним рухом.
— Якщо вони це можуть мати,— викрикує він згрубілим голосом,— то можу і я!