— О, ми знаємо як! — відбиває той колючий натяк ксьондз, зиркаючи скоса на майора.— І до чого вони доходять.
— Глушина не глушина,— примирливо каже гість у цивільному.— У мене, бач, жінка вдома не дуже здорова...
— Одружився, значить?
— А то ж як? Доки ж чекати?
— Я ще б залишився...— втручається до розмови майор.— Хочеться й поговорити з тобою, Зіньку, й хлопчину забрати...
— От! Один тільки ти козак хоч куди! — злегка б’є того по плечах Балч.— Залишайся, будь ласка!
— Ну, а ми ж як оце? — злякався ксьондз і принишк.
— Якщо вам так спішно,— каже Балч з досить відчутною іронією,— що ж, не затримую. Мій Семен відвезе вас до автобуса.
Гість у цивільному аж до кашлю затягся тютюновим димом, ксьондз же ледве стримав у собі вигук обурення.
— Краще почекайте мене,— підсумовує розмову майор.— Повернемося разом.
Однак відступати вже якось не з руки.
— Сказано — зроблено,— відбувається ксьондз робленим смішком.— Можна й пішачка — війна пригадається.
— А хіба тут вона тобі не пригадалася? — з якоюсь гіркотою в голосі дивується майор.
Так ото перемовляючись і домовляючись, усі четверо прямують до виходу.
Уля, яку так цікавлять різні новини та незнайомі люди, з жалем дивиться вслід чотирьом, що відходять все далі й далі. Охоче побігла б за ними, щоб ще дещо побачити й послухати, але пані Агнешка відгадала її намір, бо делікатно, проте досить міцно притримує її за рукав.
— Залишайся тут, негарно так. Нехай собі йдуть.
Негарно, та це стосується і її самої. Негарно, непристойно, нескромно. Лізти на очі, з’являтися без потреби й запрошення. Ніхто ж її не змушував сюди приходити. Вона повинна була не слухати Павлинки. Або втекти відразу ж. Вона ще тут, навіть одна з останніх, навіть не зважаючи на ті пекучі його слова з прихованим, тільки їм двом відомим змістом. Але чи справедливо це, чи слушно? А що він, власне, сказав? І якби вона не опанувала себе, побігла б до нього і навіть при тих чужих запитала б прямо: «Чому ти так говорив, що це значить? Чого ти хочеш від мене, товаришу Балч, Зеноне»? А Павлинка з Семеном все ще пораються з тією Гельцею, з її забрудненими рейтузиками. А Уля, яку Агнешка, виходить, покартала-таки, підходить і розгладжує стрічку на вінку. «ПОЛЕГЛИМ — ЖИВІ». Коротко, по-солдатському. Отож він, цей вінок, для всіх, хоча й поклали його на одній, вибраній могилі. На найкращій могилі героя командира Пживлоцького. Якою невловимою людському пізнанню, а потім і пам’яті є межа між відвагою і слабкістю. А може, Балч говорив неправду?... Це було б підло: мертві ж не можуть захистити себе. Треба й про це іще раз спитати Балча. Він мусить сказати правду. Якщо він обманув, якщо Пживлоцький не був боягузом, то на перший погляд милосердна мовчанка кривдить і загиблого, і його сина більш дошкульно, аніж явний наклеп.
— Де Тотек, Улю?
Дівчина почервоніла, збентежилася. Вона й сама не знає, коли і як зник її товариш.
— Напевне, втік від мене. Він став якимось диким...
Говорить Уля так і похитує собі темною гривкою волосся, і Агнешка сама до себе усміхається ледь помітно й трохи меланхолійно, пригадуючи уже напівзабутий образ переляканої, зацькованої дівчини з отим арканом на шиї.
— Що це у вас за таємниці? Розкажи-но мені.
Уля зиркає на Павлинку й Семена, що стоять тут же, недалеко, й якось безмовно-прохаюче подає Агнешці застережливий знак.
— Ми вам оте покажемо,— рішуче говорить Уля швидким шепотом.— Приходьте туди о третій. О третій Тотек казав, що прийде попрощатися.
— Куди?
— Таж у Кімнату. Ви забороніть ходити туди й Мар’янеку. Мене він не послухає, а вас послухає. Йому під час... цього... не можна там бути.
— То і Мар’янек? — жахається Агнешка.
— Це все через Флокса...— Уста Улі затремтіли, як перед плачем.— Він прибіг туди вслід за Флоксом. І він носить туди їсти Айстрі. Вперся, що це повинен робити тільки він — і все!
— Семене! Семене! — доноситься голос від самого виходу.— Іди ж швидше!
Семен віддаляється якось неохоче, зволікаючи, так нібито повністю вичерпав сьогоднішній запас енергії та послуху. Однак не на Семена дивиться Балч, відвернувшись од своїх гостей і застигши, видно, від того ж, що й Агнешка, спомину. Відстань між ними така ж як і тоді, тільки помінялися місцями і сніг алейки замінили на чорну землю, що пахне березнем, і надію замінили на образу, котру вже не можна загладити. Сьогодні ніхто з них не вийде одне одному назустріч, і про це знають обоє. Може, здогадалися про це саме тепер, коли їхні очі, на мить зустрівшися, безпомилково й точно взаємно віддзеркалюють у собі неуступливу, непримиренну ворожість.