21. Дружня частина роковин
— Ну й чолов’яга був! Як бугай,— продовжує свою коронну оповідку Макс — а ревів зі страху, аж землянка тріщала. Тоді я його бух — прикладом по голові. А він тікати не хоче, бачте. Догнав я його, затвором по зубах, щоб мав пельку відкритою, і р-раз! Багнетом у піднебіння. Медицина! Ота-акий шматок заліза без наркозу витяг йому тим багнетом...
Присутні слухають досить уважно, звично, однак сміятися їм не хочеться. То той, то інший перекидає склянку догори дном, допиває.
— Переперчуєш, братику,— позіхає на весь рот Жерар.— Це вже було.
— Розкажіть щось нове,— сонно бурмоче Прокіп.
— Біжи принеси газету — будеш мати нове.
— Послухай радіо...
— ...із штепселем в одному місці. Зіпсоване.
— Нехай коваль щось розкаже, коли йому нудно,— ображається Макс.
— Якщо я захочу. Мені щось не хочеться.
— Відколи це? — Макс, дикувато усміхаючись і блискаючи зубами, простягає вперед залізний кикоть.
— Відчепись, чоловіче. Набрид.
Обидва, заточуючись, підводяться. Юзек Оконь розводить їх мирно і цокається з обома склянкою.
— За наше холостяцьке! — І до Пащука: — Старенький, твоя черга. Починай виступ.
— Як я від фріців утік через комин.
— Було вже...— кривиться коваль.
— Як ти ховався в акушерки під периною...
— Було.
— Тоді про Новий рік у черниць.
— Було.
— Не було!
— Було! Це ж давній номер, ех!
Тепер ображається Пащук.
— Ти що, Жераре, не виспався? — поглядає скоса на майбутнього зятя.
— Хіба Пеля дасть йому виспатися? — спроквола каже Прокіп, якийсь розслаблений і замріяний.
— Ти! — схоплюється з місця Пащук.— Чорну пику не витирай об Пелю!
— А хіба що? — Прокіп удає здивування.— Невже задарма коваль у вас ночує?
Кинулись до нього водночас і Пащук, і Жерар. Прокіп підносить догори важкий табурет, задкує до стіни.
— Тихіше там! — неголосно нагадує Балч, який засів собі разом з майором окремо, між прибитою до стіни шафкою, колись білою, з червоним хрестом на дверцятах, та буфетом з напоями, банками консервів і великими шматками накраяної шинки. Окрик остуджує войовничий запал.— Семене,— продовжує Балч,— який же це з тебе камердинер! Поналивай шановному товариству, бо ж хлопці нудьгують.
Семен повільно й мляво береться робити цю послугу. Приносить з буфета на спільний стіл кілька пляшок і дошку з шматками шинки. Цей стіл, зауважує він підсвідомо, обходячи його навколо й наповнюючи склянки, це одна-єдина гарна річ, котру вони тут мають. Стіл цей — товстенне кружало могутнього дубового пня, відрізане впоперек волокон і покладене на каменях жорен, що прибули сюди разом з жінками-переселенками з далеких східних окраїн; три підпори із трьох шарів — жорнових каменів. Коли ото почалася була тяганина із Хробрицями й треба було мливо возити аж до джевинського млина, жінки хотіли були всі ці жорна забрати назад, але війт не дав, бо тамтешній мельник, так само як і Заритко, як і теслі, дуже вже втягся в торгівлю тутешнім товаром. Гарний стіл, хоча й покритий темними колами від пляшок; кожний шар на ньому (а є їх тут зо дві сотні) — це ж цілий рік життя! І не спорохнявіє цей стіл, напевне, й за тисячу літ, а що ж залишиться тоді від нас, думає Семен. Хотілося б мати такий стіл у власній хаті...
— Розхлюпуєш горілку, як сліпий,— картає його Пащук і вже голосніше, для всіх, закінчує: — До такої справи не було й нема кращих, як Зависляк.
— А де Це Януарій? — дивується Оконь.— Не було його й на цвинтарі, на перекличці.
— Хіба ти не чуєш де? — коваль хитнув головою в бік другої кімнати, віддаленої чи, краще б сказати, з’єднаної з цією широкою аркою в мурі, без дверей.— Надудлився, курдоннер, сам, без нас. Ну й хропе собі, як зіпсований орган.
Всі поглядають в тьмяний перехід, прислухаються до того хропіння й трохи не без набожної пошани приглядаються до відблисків вогню там, у глибині, під найдальшою стіною, в чималій плоскій печі, та до миготливого полискування вмурованого над колосниками мідного котла. Все це разом скидається на вівтар, тільки не скажеш, де саме. В усякому разі, не в костьолі, це напевно. Та й запах не костьольний повіває від того вівтаря.
— Можна пити,— підносить склянку Макс,— наша Берта[13] працює..
Усі випивають свої порції в урочистій тиші, недопиті краплини струшують на долівку...
— Смачно,— вихваляє Оконь.— Нема гуральника над нашого Балча! Кращий за Януарія!