Його очі зблиснули натхненням. Легенько підштовхує Семена поперед себе, і обоє виходять. Біля Павлинки й Льоди застають тепер ще й садівника. Януарій Зависляк, людина, пригнута до землі й похмура, відводить погляд, зизуючи туди, де тим часом зібрався гурт любителів ловити гав, переважно жінок.
— Маєте собі вчительку! — гукає їм Балч.
— Нарешті вже,— озивається котрась.— Давно пора.
Але Балч не підтримує розмови, обриває її нетерплячим, байдужим жестом. І відразу ж звертається до садівника:
— Слухай, Януарію...
— Ви щось кажете, Льодзьо? — нахиляється Зависляк ДО; Пживлоцької, нібито це вона звернулася до нього.
— Не Льодзьо, віслюче, а я. Семене! Слухайте і ви обидві. І ти, Елько. Негайно перенесіть все потрібне для вчительки сюди ось. Тільки не через клас, а через сіни. За п’ять хвилин щоб все було на місці.
І, даючи такий інструктаж, показує на вікно кімнати, суміжної з класом. Павлинка заніміла від подиву. Нарешті розгублено озивається:
— Але ти ж розпорядився інакше. Для неї вже все приготовлене.
— Всі гості,— квапливо приєднується і Льода,— завжди мешкали...
— Ну й дурні ви обидві! — рішуче перебиває Балч.— Це ж учителька, а не гість. Збагнули? Вона хоче бути при класі, у школі. Починайте!
Януарій, ніби й не чуючи, знову нахиляється до Пживлоцької й питає тим же глухим, безбарвним голосом:
— Що робитимемо, Льодо?
— Та дай мені спокій! — Льода аж тупнула спересердя.— Роби, що кажуть.
— Елько, віднеси-но малу додому, коли так,— якось невпевнено вирішує Павлинка.
А Семен, найстаранніший, вже виносить з сусіднього будинку потрібні для Агнешки речі. В гурті гаволовів, досі спокійному, враз аж зашуміло від гомону.
— То ви вже повимивалися до балу? — гукає до жінок Балч.— Якщо ні, то піду з котроюсь, спину помию.
Старий селянин понуро сплюнув і відвернувся, молодиці захихотіли, але відразу ж і змовкли під грізним поглядом війта. Неохоче й спроквола розходяться, оглядаючись на оті спішні переносини, поки з усієї юрми залишається тільки одна дівуля, висока, гожа, визивно усміхнена. Балч підходить до неї, майже грудьми в груди, однак вона зухвало дивиться йому просто в зіниці і зі сміхом тицяє йому в губи кінцем товстої коси.
— Ти, Пелю, чого це не в крамниці?
— Вже відстояла скільки треба. Сьогодні субота.
— Коваль на тебе поглядає.
— Нехай носить мене в кишені, то й не загубить.
— Не лазь ти за мною, бо жалкуватимеш.
Крутнувшись на закаблуку, Балч іде від неї до класу, де Агнешка разом з Павлинчиними дітьми розвішує по стінах паперові вінки. Флокс, розгарячкований незвичною метушнею, бігає серед барвистих обрізків, зачіпає когось, шукаючи собі охочого побавитися з ним. Веселий гамір приглушує голоси з-за стіни з невеликими дверима посередині. Тільки малий Мар’янек, зайнятий власними клопітними думками, не бере участі в загальних веселощах. Нарешті вибрав зручний момент, смикає Агнешку за рукав.
— Пані,— дивиться благально,— ви теж не вірите в гномів? Чи вірите?
Томек, старший брат, відразу ж, вихваляючися перед Балчем, втрутився до розмови:
— Нема ніяких гномів. І Діда-Мороза нема, і лелек з дітьми. Правда ж, дядьку війт?
— Який я вам дядько,— буркає Балч.— Щось забагато у вас дядьків.
Та Мар’янек не відступає:
— Скажіть же їм, пані!
— Не скажу напевне,— вагається Агнешка,— бо я вже велика, а дорослі багато що забувають. Здається, що коли я була, як і ти, теж одного разу бачила.
— А який він завбільшки? — малюк запитує цілком серйозно.
Агнешка нахиляється й затримує руку на певній відстані від підлоги:
— Здається, отакий!
— Е, ні,— заперечує Мар’янек.— Вони менші. Ось такі.— І обережно, щоб не збити міри, тягне Агнещину руку нижче до підлоги.
— Е-е,— сумнівається Томек,— це ви тільки так...
— Ні, Томеку,— поважно говорить Агнешка,— Мар’янек не вигадує. Та тільки коли він підросте, то теж, мабуть, забуде, як і я.
— Не забуду! — спалахує Мар’янек.
Балч, стоячи біля дверей, дослухається до розмови й мовчить. Тоді підходить до Агнешки, відсторонює від неї дітей.
— Я слухаю вас, слухаю,— озивається він змовницькії тихо,— і не можу збагнути.
— Що саме?
— Дивують мене ваші погляди.
— Наївні?
— Не те. Якісь вони передчасні. Єретичні.
— Що ж... Думаю, як думаю. І так, як мене вчили. У нас була добра школа.
— Але ж директора вижили-таки!
— Пішов на пенсію. А ви звідки знаєте? — здивувалася враз Агнешка.