— Сідай. Якось тут тобі невесело, Жераре.
— Поминки, а не свято, факт.— Коваль байдуже спльовує.— Та й думається про інше.
— Хочеш будуватися?
— Хотів би.
— Біля кузні?
— Та ти що, з коня впав? — дивується коваль.— У цьому багні, тут? Пеля про це й слухати не хоче. Може, за озером, а може, й далі. Місце знайдеться, робота — також.
— Ти вже про це комусь казав?
— Навіщо? — крутнув коваль головою.— Ще є час, після весілля.
— Розбігається наша рота,— зітхає Семен, видно, більше тому, щоб щось сказати, ніж від жалю.
— E, рота, курдоннер... там, у тих могилках жодної цілої кістки вже не знайшов би. Та й для чого ті кістки шукати, живе ж тіло краще, правда ж, Семене?
І звеселілий б’є Семена по спині міцною й твердою, мов черствий буханець, п’ятірнею. Та враз, помітивши допитливий погляд Балча, замовкає й ніби застигає.
— Метухно,— Бали встає, підносить свою порожню склянку,— перестань ти мене підмовляти. Іди, посидимо з хлопцями, хай вони подивляться на тебе зблизька.
— Гаразд, на хвилинку,— без запалу згоджується майор.
А Пащук, побачивши, що вони підвелися з місць, швидко наповнює склянку по самі вінця. Стукаючи дерев’яною ногою, виходить їм назустріч і з кумедним уклоном запрошує майора до частунку.
— Шановний гість таки зволили...— починає Пащук, але язик заплітається.— Шановний гостю, бачите, нудно у нас, всі номери прослухали. Може, ви нам розкажете щось новеньке, модне, почуте в світі? Ні? — говорить він протяжно, все тримаючи в руці склянку.— І випити не хочете? Такі вже ото поважні стали? Знайомих соромитеся? — аж захлинається від розбурханої цими питаннями задерикуватості.
— Пащук! — Балч відбирає в нього склянку з горілкою й ставить її на стіл.— Підсунь-но табуретку майорові.
— Ні, — заперечує гість вже рішуче і твердо.— Мені вже пора, прощавайте.— Змовкає, на мить задумавшись.— Одне вам скажу, пораджу: не грайтеся в щось, чим ви вже давно перестали бути. Армія добра справа, але не для цивільних. Роковина роковиною, пиття питтям... Ні, мої любі, все, що ви тут робите, не розвага. Вчити вас не збираюся, бо ви не діти. Так, Зіньку мій...— закінчує, уже тільки до одного Балча повернувшись, і торкає його рукав: — Честь!
Приклав руку до козирка й вийшов швидким пружним кроком, не оглядаючись.
Усі дивляться вслід йому в понурій тиші. Зненацька Балч хапає поставлену на стіл склянку, котрою погордували, й шпурляє нею в мур над головою коваля.
— Пащук! Худобина! — бліднучи, підсувається він до тремтячого інваліда.— Хто тобі дозволив говорити?..
Коваль встає, згортає чоботом побите скло.
— Перестань, Балче,— каже якось байдуже, не підводячи голови.
— Що ти сказав? — Балч залишає Пащука й обертається до коваля.
— Я сказав: перестань, Балче..
— Жераре,— Балч наближає своє обличчя аж до його,— ти знаєш, як треба мене називати тут, під час збору?
— Збіговисько, а не збір. Ти такий комендант, як ми військо. Ти ж чув, що той сказав. Слушно сказав, курдоннер... Ну, йди сюди, Балче, вип’ємо.
— В Усичанах,— сонно бурмоче Прокіп,— якось одному такому козакові...
— Прокопе, затули пельку! — На Балчевому чолі поблискують дрібні краплини поту. Коли ж він наливає в дві порожні склянки, рука його дрібно-дрібно тремтить. Несподівано Балч підходить до Семена.— Семене, бери! Вип’ю з тобою.
Семен заперечливо хитає головою.
— Що, ти теж?
— Мені досить,— буркнув Семен, і ті слова прозвучали якось двозначно.
— Бий тебе коцюба! — Балч перехиляє голову назад і суцільним струменем виливає ввесь напій до рота. Відкидає склянку вбік, обличчя його почервоніло, очі заіскрилися.
— Міцна в тебе голова, Балче,— каже Прокіп з лінивим захватом,— але й міцні слова ти вживаєш в розмові з нами. Занадто міцні.
— Раніше вони не здавались тобі такими?
Присутні, які добре знають це грізне стишення Балчевого голосу, слухають і дивляться з мовчазним напруженням.
— Фактично так,— признається Прокіп, дивуючись.— Раніше не здавалися.
Западає тиша. Балчеве чоло вкривається рясним потом.
— Струнко! — кричить Балч.
Якусь мить присутні думають, що він жартує. І тільки тоді, коли він стягує з плечей звій шнура й починав сплітати з нього своєрідний нагай, вони підводяться з місць, рухаються, одні поспіхом, інші спроквола, допиваючи горілку. Нарешті вистроїлися всі.