— Будьте ласкаві. Богів знищують, атож, знищують. Безпеки не гарантую, отож на всякий випадок можна перехреститися.
— Балче! Ти не маєш права! — Це лютий хрипкий голос Зависляка.
— Пані Агнешко! — Це Семен.
Балч, не обертаючись, розвів руки й раптово подався назад, мовби роблячи для Агнешки місце й водночас відпихаючи чоловіків.
Агнешка зібрала в собі всі сили, шарпонула, як тільки могла. Та котел і не здригнувся. Шарпонула ще й іще раз, все слабкіше й слабкіше. Ні з місця. Позад неї — чийсь високий, неначе пташиний скрегіт, під’юджуючий, а можливо, й глумливий.
— Бачите, це не так просто, дитинко.— Балч з м’якою сумовитою усмішкою простягає руку до шнура.
Агнешка кидає шнур на землю. Потім хапає з-під колосників коцюбу — чорну, важку, гарячу, що аж руки обпікає. Підіймає її догори. Заціплює зуби й спрямовує свій удар уже не в котел, а в бічну дистиляційну трубу — змійовик. Труба скривилася від удару, зігнулася, і гучне шипіння в ній зненацька замовкає. Агнешка знову підіймає важку коцюбу — і мало не падає від удару в обличчя.
— Це моє! Геть! Моє!..— кричить Януарій, пригнувшися після стрибка, як той чорний розлючений кіт, і заносячи руку для нового удару.
Одначе в ту ж мить від сильного штурхана він відлітає вбік, стукається головою об котел. Відштовхнувшися від котла, перевертається і стає навкарячки. Хапає випущену Агнешкою з рук коцюбу і зводиться на весь зріст. Балч спогорда відвертається від нього, ледве помітним рухом руки наказує, щоб його пропустили. Але все-таки не виходить. Злегка перехилив голову набік, прислухається. Зависляк, пригинаючись, начебто він підкрадається, дріботить до Балча, оберненого до нього спиною.
— Ти... жеребець! — хрипко видушує з себе вже нестримну ненависть.— Цю ти захищаєш, а ту... знищив!
Широкий сильний змах залізом.
— Зеноне!
Балч одночасно із застережним окриком Агнешки відстрибує вбік. У його витягнутій уперед руці зблискує пістолет.
— Зеноне!
Глянув на Агнешку — просто в її перелякані, благаючі, повні жалю очі. На Януарія — той зіщулюється, закривається рукою, а коцюба, котру він тримає, немовбито перекреслює його навскоси. На Семена — де це й коли було щось подібне... чи не сни повторюються? Балч витирає чоло тильним боком руки, в якій затиснув пістолет, і на якийсь час кам’яніє у цій позі під важкими ворожими поглядами всіх чоловіків, що збилися біля виходу. Старий Пащук трясе брудно-сивою зляканою головою й монотонно, з лютою зневагою в голосі буркотить:
— На свого... на нашого... як ти можеш, Балче? Не можна, Балче, не можна, не можна...
— Вийдіть звідси! — наказує Балч зовсім-зовсім тихо. Повернувся до Агнешки й Зависляка: — І ви. Всі!
Семен підбігає до Агнешки, міцно бере її попід руку, виводить і, відчуваючи, що вона опирається, обіймає за плече й мало не силою проштовхує її вперед. Чує за собою нерівномірний тупіт чобіт. Чоловіки виходять неохоче, то пристають, то затримуються на місці.
— Швидше! — підганяє Балч.— Забаву закінчу я. Відійдіть звідси, далеко!
Що за місце, звідки тепер долітає його голос! Агнешка оглядається, однак не може придивитися довше й уважніше, бо Семен уже силоміць, важко дихаючи від поспіху, тягне її до дверей. Все ж вона на мить спиняється біля порога, зиркає назад і на коротку долю секунди, в просвітах поміж голів людей, котрі тепер налякано тікають надвір, бачить, як Балч підходить до білої шафки.
— Балче! Зеноне!
Оглянувся, відповів:
— Я зараз закінчу!
Всі вже надворі. А Семен відводить Агнешку далі й далі і аж на подвір’ї зупиняється нарешті. Нараз він повертається й кричить у відчинені двері:
— Коменданте! Коменданте!
І раптом в його викрики вривається вдвічі сильніший, божевільний крик Януарія:
— Боже! Там же мої...
І не докінчив. Знову кинувся всередину приміщення. Більш відважний серед тих, що скупчилися за порогом, та й Агнешка, як тільки її випустив із рук Семен, зараз же підбігла ближче, бачать обидві кімнати наскрізь. Бачать Зависляка, котрий обминає Балча, що підводиться з колін.
— Зависляку! Вернись!
Януарій добігає до своїх нар, просуває руку в дірку матраца.
— Зависляку! — голос Балча такий пронизливий і гучний, що його чути й надворі.
Януарій відстрибнув назад, глянув на вогонь, на Балча, який ще стоїть під аркою, чекає. І раптом мовби завагався. Усі бачать, як він довгим стрибком повертається до нар, одним пошарпом відкидає їх убік і всією вагою тіла, крізь гуркіт і тріск ящиків, проривається у двері, що нараз розчахнулися перед ним.