Мур розмальовують все нові й нові щілини. І він тріскається й обвалюється то там, то там, в багатьох місцях; раз зрушені з місця руїни звідусіль зсуваються донизу в гулі тріскоту, гуркоту і струсів. Семен втрачає, мусить втратити силу свого першого розгону. Його засліплює й душить пил та важкий дим, насичений солодкуватим, гнилизняним смородом. Семен важко перелізає через купи цегли й каміння, що встають перед ним. Ще один гуркіт і струс. Тут же, перед Семеновими очима, провалюється над сторожовою вежею замку решта даху, з тріскотом обламуються крокви. Одна з напівпереламаних посередині балок, відштовхуючись від схилу руїни то одним, то другим кінцем і стрибаючи в повітрі, як якась велетенська дуга, з свистом летить донизу. Вгорі, над обваленим дахом, враз відривається шматок муру й за якусь мить Семен встигає побачити, як над тією свіжою щербиною муру вища частина вежі повисає, як аеростат, балкон чи отвір вікна, нічим не підперта, і як в першому з тих отворів нараз з’явилася одна чи дві постаті. В ту ж мить над головою Семена з свистом пролітає падаюча кроква, і Семен ледве рятується від її прямого удару за купою каміння. Коли ж свист крокви затих десь внизу, Семен раптом відчув різкий біль у лівій руці і ще помітив, що разом із падаючою на нього лавиною осувається кудись донизу, і що, згинаючись в крижах і стримуючи балку, яка притискає його до потрощеної цегли й каміння, він загрузає в якійсь кам’яній западині, немов у пастці. Сльозяться очі від їдкого пилу штукатурки чи глини. Крізь сльози й брудну хмарину пилу Семен ще встигає побачити, як хтось невиразний пробивається в його бік по схилу руїни.
Павлинка тільки-но щасливо провела Тотека в дорогу, не забувши дати повидла для Льоди й навіть ще один слоїк, як дарунок чемному майорові, мало не силою вручивши йому перед самим виходом з хати, почала, як любила робити щодня — хоча про це ніхто не знав, а вона сама нікому про таке не призналася б,— рахувати дітей, думати, де й хто з них може бути. З Гельцею клопоту, звісно, найменше, бо вона завжди коло неї. Ясько у ванькирчику буркотить собі над таблицею множення, сердячись на 6X7 і 8X9, вони, бачте, найважчі. Кася дорікає йому заспаним голосом, що не дає їй заснути після обіду. Це вже троє. Елька з Томеком знову кудись пішли шукати оту нещасну Айстру, котра невідомо де пропала,— п’ять. Мар’янек! Не доїв обіду, вийшов нібито за чимось у сіни й не повернувся. Та нічого, він теж, напевно, з отими двома шукає пса. І тільки тоді, коли гримнуло так страшно й несподівано, аж шибки задзеленьчали у вікнах і загойдалися на стінах ікони, Павлинка відчула, як дивна тривога й передчуття якогось лиха стисли їй серце. Гельця аж підстрибнула у неї на колінах, схопила її за шию й почала плакати; Ясько й Кася прожогом вибігли з другої кімнати, не можучи й слова вимовити. Та не бійтеся, нічого там не сталося страшного, заспокоює дітей і себе: чоловіки розсвяткувалися, божевільні, ну й придумують такий салют, бодай їх... Швиденько накидає хустку, замотує Тельцю у фланелеву ковдру: Ясеку, пильнуй Касі й хати. Ні, тупає вона спересердя, не на жарт розгнівана, ні, ви нікуди не підете, тихо, бо я вам... Біжить через садок чимшвидше й вже здогадується, та й бачить трохи крізь просвіти між деревами, що той гуркіт і нові вибухи — не салют. І перше, що вона помітила, вибігши з саду до підзамчя, помітила і з блискавичним відчуттям полегшення усвідомила собі, було не падаюча донизу руїна під клубами червоної пилюги, навіть не людський натовп, а жовта Айстра і купка дітей навколо неї — жовта Айстра й, здається, ще Флокс, і світлі кіски Ельки майнули там, але в цей момент, задкуючи від гуркоту ще однієї лавини, натовп зненацька почав розбігатися й закрив Павлинці найважливіше для неї видовище на схилі. Павлинка кидається в людську тисняву й нараз відчуває, що її полегшення, щойно розквітле, кам’яніє, здавлене тим жахним навколишнім шепотом, тим крижаним шерхотом звуків прізвища: «Зависляк! Зависляк! Зависляк!» Павлинка чує це, люди, відвертаючись, розступаються перед нею, як розступалися на цвинтарі, і ось вона вже стоїть у першому ряду глядачів і свідків, безпорадних, переляканих і жагуче цікавих, стоїть коло відчинених дверей до того клятого Клубу, дверей, що темніють в розламаній вибухом стіні, з перекошеним верхом, бо ж їхній низ завалила брунатна купа потрощеної цегли. А з-за щербатої купи («Зависляк! Зависляк!» — ще гучніший шепіт і гомін) стирчить розчепірена рука в чорному обрамленні рукава, велика рука, видно кожний палець зокрема. І враз та рука здригнулася, можливо, ще жива, або ж якийсь падаючий камінець її зачепив. Зойкнувши, Павлинка саме в момент нового різкого гуркоту від обвалу верхніх мурів вежі кидається вперед. Коваль і Макс хапають її, стримують, і раптом ослаблу Павлинку наскрізь пронизує само собою жахливе й грішне щастя — думка про те, що та рука, покрита уже новою лавиною битого каміння й цегли,— не рука дитини, що той чорний рукав — не Мар’янеків рукав.