Мар’янек помітив Агнешку відразу ж. Схопився, мовби хотів бігти їй назустріч.
— Стій на місці!
Межи ними — чорне, широке провалля. Б’є з нього розкуйовджений дим, блювотно-смердючий запах горілчаної закваски, а на самому дні провалля раз у раз шугають угору руді, ревучі спалахи пожежі. Горить самогон, думає Агнешка, треба поспішати. З великими труднощами вона перекидає над проваллям одну із вирваних балок, притримуючись руками, переповзає по ній на другий бік. Бере Мар’янека й ставить його на широке підвіконня, сідає поряд із хлопчиком, щоб хоча б коротку часинку перепочити й подумати, що ж робити далі. Не так уже й страшно, додає сама собі відваги, ще ж не все зруйнувалося, за яку там хвилину мури не зможуть же розвалитися чи згоріти. Агнешка навіть посміхається Мар’янеку: спокійно, малий! І, неначе у відповідь на її сподіванку, раптом обвалюється частина підлога та кладка, по якій вона щойно перебиралася, а тоді і вся стіна аж до каміна разом з дверима. У каміні (цього вона, однак, ніяк не може збагнути, та й дивуватись нема коли) тліє вогонь. Враз увесь навіс каміна відривається, і Агнешка бачить, як разом з ним летить у палаюче провалля важкий блискучий град боєприпасів. О Тотеку, Тотеку!.. Проте Агнешка, хоча й промовила в думці ім’я хлопця, все ж отак із жалем зітхаючи, втомлена розпачем, розпачем, що вже не дає відчувати й страху, картає тільки себе саму. Тепер усе вирішують секунди. Що ж його робити тут, у цій пастці? Ні, здається, вихід ще є. Єдиний. У прямокутнику вікна стирчить назовні важка, кимось давно залишена балка. Якби її пересунути за парапет вікна, опустити навскоси донизу, вона, можливо, дістала б землі. А якщо ні? Та навряд чи можна зрушити з місця таку важку деревину. Треба інакше. Якби Мар’янек зумів проявити свою відвагу... Зігнувшись чи не навпіл, Агнешка стає в отворі вікна. Внизу, на пожарищі, зловісно поблискує жовта луска гранат, котрі чомусь ще не вибухли. Швидше! Мар’янеку, тримайся за мою шию, міцно, не бійся, так! Агнешка просувається по балці вперед, вже погойдується на парапеті вікна. Якби ж не втратити рівноваги! І несподівано деревина ворухнулася, почала зсуватися назад. Агнешка вагою, усім тілом тисне на балку, дивиться, не можучи зрозуміти, чому вона п’ядь за п’яддю зсувається за вікно, в колишню кімнату, і на мить завмирає. Там, де балка упиралася, немає вже підлоги. Кінець балки похитується над проваллям, і вони обоє вже знову наближаються до підвіконня. Враз почувся якийсь різкий короткий тріск під невеличкою площиною паркета, що ще висів біля каміна та в самому каміні,— і зненацька донизу обривається вся решта паркету. Вогнище під каміном загоготіло десь внизу, й над широкою зяючою відблиском вогню прірвою завихрилася хмара диму, над яким забіліла верхня частина каміна, що без будь-якої підпори звисає, вчепившись у ще не зруйнований виступ муру,— це протистояв загибелі димар. Грізне палахкотіння вогню і все, що в ньому палало, провалилося кудись углиб, небезпека віддалилася, щоб, може, ще раз, грізнішою і жахливішою, вернутися сюди, як тільки полум’я підповзе до тих боєприпасів, що висипалися з каміна. Кімната — це вже не та давня Кімната Тотека, «Гамлета» й запасу сирої моркви, це якийсь неймовірний, відьомський сон, що не хоче скінчитися. І, неначе вві сні, без будь-якого зв’язку з чимось реальним, перед очима постає нова картина: вгорі, над залишками каміна, від основного муру стіни з шумом і якимось шелестом відлуплюються шари темної штукатурки й падають у провалля, відкриваючи частину давнього, прихованого досі барельєфа: розпростерте крило, кігтиста лапа, орлина голова й чіткі обриси роззявленого дзьоба. Мимовільна підсвідома надія, ніби обіцянка порятунку. Над ними обома тріщить, надламуючися, стіна. Перед ними білі смуги щебеню й глини — і зненацька знизу, з-під вікна, голос. Семен! Нарешті!