— От бачите, вгадав,— гіркувато всміхається Балч.— Це не так важко.
— Ви любите вгадувати.
— Мушу. Бо ви не любите відвертих питань.
— Там, над озером, ви не сприяли відвертості.
— Але ж відразу перерахував усі свої титули й функції.
— І це, власне, змушувало мене бути...
— ...обережною?
— Точніше — маломовною.
— Хто ж тут кого випробовує?
— Формально, ви мене. Певного часу висловите про мене свою думку.
— А насправді?
— А насправді, то люди взаємно випробовують одне одного.
— Горда ти... ви.
— Залишимось при традиційній формі.
— Я бажав би більшої довіри. Розумієш... розумієте, тут в усьому я для вас і керівник, і начальник.
— Отож вже не я, а ви починаєте обдумувати скаргу.
Стукіт за стіною вщух. Відчиняються двері з суміжної кімнати, і на порозі з’являється Павлинка. На простягнутих долонях, прикритих лляним рушником, вона тримає буханець хліба. Обік неї тиснеться Семен з блюдечком солі. З-за Павлинки, поблискуючи темними, як у білочки, цікавими очима, виглядає Елька. Павлинка рухом голови запрошує Агнешку підійти. Але ту випереджає Балч, підносить до рота пучку солі, кривиться, спльовує:
— Дідько з ним!
— Вітаємо вас, пані, на новому порозі,— промовляє врочисто Павлинка.— Нехай вам буде добре у нас і з нами.
— Досить урочистостей,— нетерпеливиться Балч.— Діти, ану звідси! Ходімо, залишимо пані вчительку саму, нехай собі влаштовується.
5. Подвір’я
Перша в житті своя, власна кімната. Все ще тимчасове, більш ніж скромне, але вже якось затишно. Власна, своя! Флоксе, квітко-сирітко, чи ти де розумієш? Може, й розумієш, а може, й ні. А поки пес без зволікань все обнюхує закутки. Й не без успіху: з-під залізного ліжка виганяє мишу, і це спричиняє метушню. Агнешка зібралася вмитися, але води не знайшла. Бере бляшаний кухоль і йде надвір. Завертає за ріг флігеля, так називали цей будинок діти Павлинки, потрапляє на подвір’я. Там — колодязь з корбою й валом для ланцюга, але коли нарешті вдалося зачерпнути води й витягти важке, стягнуте залізними обручами відро, Агнешка зненацька вихлюпує чи не все відро собі на спідницю й на ноги. Роздивляється подвір’я в гаснучих сутінках; щоб розвідати більше, простує далі, під бічне накриття якогось хліва чи повітки. Але дарма, бо тут розлігся якийсь здоровенний пес, прив’язаний ланцюгом до дроту, протягнутого через усе подвір’я. Забуває про кухоль з водою, повертає до кімнати й виносить Флокса. Знайомство псів тягнеться довгенько; той, на ланцюгу, виявляється не таким уже й страшним, до того ж знайомим. Руда Айстра перестає гарчати, мчить за Флоксом в закуток двору: фронт прорвано. А незабаром пси вже й граються собі, подружились, і Агнешка, осмілівши, спускає Айстру з ланцюга. Тим часом Завислякові корови, що пили воду з корита біля колодязя, перекинули кухоль з водою. Корів Агнешка боїться. Вичікує, доки з сусіднього будинку вийде пастух (здається, Томек) і зажене їх до обори. Але хлопець запропав. Що ж робити? Агнешка виймає з кишені спідниці грудочку цукру, кладе на долоню й, тремтячи зі страху, підманює до себе, принаджує корову. Даремно. Зрештою важиться підійти до корови ближче й почастувати її просто з руки. Корова глухо сапнула ніздрями, з котрих стікала вода, мотнула рогатим лобом — і бляшанка аж біля її ратиць. Біда, рятуй, Флоксе! Але Флокс бігає собі за Айстрою, байдужий до Агнешки. Так ото вже й піде день при дні. Школа, село, та ще й оце все. Хоч плач.
Троє рибалок, викупавшись в озері, з закинутими на плечі рушниками простують недалеко, до кузні. Спинилися біля Зависляків і аж заходяться сміхом. Ну й ну! Кому сміх, а кому й горе. Агнешка хоробро ступає поміж корів, Тої ж хвилі з хати вибігає Павлинка. Відганяє корів, опускає відро у криницю. І тепер уже обидві крутять скрипливу корбу. Павлинка гукає чоловікам:
— Соромилися б! Поганці!
— Сором — це не для нас, Павлиночко! — відкрикує один із рибалок.
— Не забудь, що сьогодні наш вечір,— утручається інший.— Що там готуєш? Бо риба вже приїлася.
— Горілки,— докидає третій, інвалід з рукою, що не згинається,— принесемо самі. Монопольки!
Павлинка вдає, ніби не чує. Допомагає Агнешці наповнити бляшаний кухоль, не дозволяє нести. Вона сама зробить усе, нехай тільки Агнешка скаже що. Раптом помічає звислий на дроті ланцюг.
— Ну й діти! — сердиться.— Знову відв’язали Айстру, на лихо. Ще хтось її...
— Це я,— признається Агнешка.— Але я зараз пошукаю й приведу.
— Гаразд, панночко. Бо вже ні рук, ні голови не вистачає.