«Ти принизила мене, я тобі не пробачу цього ніколи»,— тільки це сказав він перед тим, як відштовхнув мене. Отож чи ж міг бути той його жест, пізніший уже, в човні, чи міг бути він жестом заохочення чи підбадьорення? Чи я повинна була завернути, якось затримати його, якось все змінити? Або поплисти з ним на тому човні? Куди? Тільки до поста в Хробрицях? Порадувати, як він сам перед цим, чекаючи ще на тих звоях сіті, казав, порадувати Мигдальського? А далі? Доки ж? І куди? Якось натякав він про сьогоднішнього гостя, майора, про його підмовляння. А може, він ще й повернеться? Бо ж хіба хтось іде назавжди так ото просто, як-небудь, з одним невеликим рюкзаком за спиною, мов на екскурсію? І, може, увесь мій пафос і непотрібний? Бачиш, Ізо, я ще й не остигла від мого першого вмирання, а вже навпомацки шукаю надії. Заборонено. Притакни мені, що заборонено, нехай це зміцнить мене. Ні, Ізо, ти не заспокоїш мене, бо яка ж ти далека зараз від такого берега, такої ночі, такого прощання.
Здивування. Виходить, неправда, нібито найбільше дивуються діти. Тепер я здогадуюся, що ми дивуємося все більше й частіше в міру того, як більше знаємо. Чи, може, я вже не є такою ж молодою, такою самою, як була ще сьогодні, там, на березі? Або ж у мені вмерла-таки — отим одним із багатьох можливих способів умирання — якась частина молодості? Ізо, Ізо! Я тепер сама, одна. Боюся.
Минула й та мить, ще одна мить, дуже важка мить. І все ж існую, думаю. Обдумую лист до тебе. Це теж досить дивне, що роблю це в такий час і саме до тебе. Можливо, нарешті, аж згодом, через скількись там днів од сьогодні, я зважуся написати тобі листа. Тільки не знаю ще, як і про що. Бо я ж не зможу розповісти тобі всього цього словами. Про це можу тільки думати в самій собі. Однак напишу, повинна написати. Скажи Стахові, що я дуже рада, справді рада його успіхам в інституті та й іще в дечому.
Це добре, дуже добре. Дочка професора. Буде в нього багато щастя, такого, про яке мріяв. Безпечного. Близько від берега. Зрештою, не кажи йому нічого. Не знаю тільки, чи я все ж напишу тобі, Ізо. Може, краще буде, як ми забудемо про себе: я про вас, а ви про мене.
Чи могла б я тобі все розповісти? Ні. Твій лист я прочитала щойно. А раніше...
Прибігла до школи, було темно, ніхто мене не бачив. І чи ти знаєш, що в тій школі, в тому класі, чекала мене моя валізка, і несесер, і кретонова сумка з «Колумбом», все спаковане завчасно, ще підвечір, і в сутінках таємно перенесене туди, на всякий випадок.— Який? — Не варто й казати...
І все ж я зробила це, розглядаючи і наслуховуючи кожний його крок, порух, аж поки він не вийшов з дому, і тоді я побігла за ним.
Він ішов з рюкзаком, ішов, ніби трохи скрадався, і я про все вже знала, про все здогадалася. Ніколи не знала я його думок, не знаю їх і зараз, хоча після тієї недавньої розмови, можливо, першої справжньої, однак якої ж скупої розмови, знаю про нього більше, аніж будь-коли за всі минулі місяці, ніколи не знала його думок, і все ж скільки уявляла їх собі якось так, нібито від його імені, щоб принаймні хоч так перехитрити, підкрастися й освоїти пильну, дику відмінність його мозку, думок. Ошукувала саму себе, знаю. Навіть в такий незручний час, як сьогодні, поряд із згарищем підзамчя, коли він стояв навпроти мовчазних людей, я думала собі від його імені, аж поки була в змозі дивитися й аж поки не ударився об нього кинутий Яськом камінь. Ясько-несміливець! Про той камінь — знову щось без ладу й потреби пригадалося з тієї важкої, непоступливої останньої розмови на березі,— сказав він, що коли б залишився у Хробричках після сьогоднішніх подій, то мусив би день у день думали, хто кинув тим каменем, однак ніколи б про це не випитував, і про кожного, кому подивився б в очі, мусив би думати: ти! Ізо, я не сказала йому, хто, і тепер навіть не певна, чи це було слушно. «Ти принизила мене»,— так він зі мною попрощався. Все йому було нестерпним, образливим і дошкульним, як камінь, все, навіть найкращий жест, навіть... амбіція, хвороблива честолюбність, тепер я знаю про неї більше, все-таки зізнався, справдилася Семенова приповідка. Так, нещастя. Честолюбивий офіцер, під самий кінець війни, однак все ще тільки такий, котрий подає надії й чекає на щасливий випадок. Нарешті випадок і... військово-польовий суд. Другий, щасливий випадок — і визнання здібностей. А в обох тих шансах на щастя — і заслуга, і провина. Чого він шукав? Невже тільки слави? Мабуть, що ні. Шукав, можливо, якогось блиску, якоїсь вершини в самому собі. Може, він помилився і потім, після війни, думаючи, що знайшов все те. Аж поки не зустрів інший, принизливий для нього вимір життя. Знаю отож, нарешті, й це, шкода тільки, що запізно, запізно. Бідний Балч. Бачиш, Ізо, як я вже мудрішаю, сходжу на вищий щабель. Скільки ж то в людині фальшивих струн!