Бо ж уяви, Ізо, разом зі мною, що хтось вимагає від себе і від усіх інших абсолютної людської досконалості і що цього, всупереч розуму й досвіду, сподівається. Це шаленство, таке очікування чуда, таке марення про досконалість, котре б вже не знало ні закону, ні правосуддя, як таких, що вже не потрібні їй. Ну, а коли ідеал не сягає такої висоти, бо сягнути, як відомо, не може, тоді той, хтось шалений, кидається в іншу крайність, крайню крайність, заперечує в собі та в інших людяність таку, якою вона Є, і найбільше висміює тих, котрі залишаються вірними реальній, скромній людяності й не погоджуються підтримувати його нову віру в досконалість падіння.
Або подумай разом зі мною ще й про таке: той хтось, воюючи, вірив у досконалу, ідеальну перемогу, тобто в остаточний кінець, раз і назавжди, усіх воєн. А потім бачить, що війна триває в ньому самому, в пам’яті, в дальшім неспокої світу. Бачить, що мир не є вартістю самодостатньою, безумовно для всіх обов’язковою, бачить, що недосконалість виражається й тут, у найгіршому самозапереченні, яким є (якщо таке десь з’явиться) відмова від збереження миру. Бачить, що мир ще раз стає предметом нових зусиль і торгів, предметом, до якого він, шалений максималіст, ставиться з погордою. Отож, він теж впадає у крайність і так само, як раніше заперечував у собі благородство законів і правосуддя, тепер починає заперечувати благородство миру. Якби він був якимось володарем, вождем, то змушений був би стати тираном, калігулою, царем чи диктатором, бо ж погорда до себе й до інших, до неосяжних в своїй досконалості ідеалів разом з жадобою самозваної влади, жадобою, котра займає місце тих ідеалів, навчали б його убивати людей, недосконалу в них людяність. Влада шалених легко перекреслює ціну чужого життя й так само легко вбиває.
Таким він, можливо, був або міг бути.
А я, між крайнощами його марення й падіння, ким я була для нього? Ізо, Ізо... Яким порівняно малим і заземленим здається мені мій найвищий вимір, ота ціна ідеалу. Чим я сплачувала й сплачую свій борг? Незначною повсякденною старанністю. Зробити, скільки можна, навчити дітей читати, писати й рахувати, й подбати ще про дещо — на сьогодні, на завтра. Фонфелик для Мар’янека. І щоб було якось хоч трохи пристойніше, змістовніше. Але навіть і ця, ще така непевна старанність, якою дорогою ціною оплачується.
Треба, треба, треба... Завтра. Увесь час завтра і завтра, увесь час низько, над самою землею, по-земному. І я не знаю, чи це добре, слушно, змістовно. Легенда про Антея наразі здається мені банальною й легкодухою. Моя мала праця, мої малі обов’язки — як же безпечно я поринаю в них, як вони зручно й вигідно тримають мене на самій середині життя, здалеку від країв прірви! Проте й тут, у центрі посередньості, не бракує місця для мого розпачу, для мого малого розпачу.
Мундек Варденьга рвався до крамниці по горілку. І це ще, звісно, не закінчилося, бо ж буде й буде тривати. Боюся.
Мар’янек, якого мама ще завидна уклала спати, заснув і раптом схопився з плачем, до нестями переляканий. «Валиться на мене!» — кричав, і ледве-ледве вдалося заспокоїти його. Треба було б завтра...
А Януарій лежить в опустілій кімнаті Пживлоцької й Тотека.
Не повернуся я уже цієї ночі до себе, не хочу, не варто. Боюсь я, Ізо, боюся.
Мій малий розпач, мій малий острах. Навіть моя одержимість була малою, якщо я ще тут, а не...
Нема його вже й не буде...
Отож, як бачиш, така ота моя найвища ціна, найвищий вимір, стільки лише змогла я заплатити.
Цієї уявної дискусії чи розслідування я, здається, ніколи не скінчу, не підведу риску під цим рахунком. Не вистачає мені когось для порівнювання, бо його вже тут нема, його, який своєю несправедливістю утверджував мою слушність. А може, в його мареннях, якщо я добре їх зрозуміла, є якась більша й вища рація, аніж в моєму зарозумілому переконанні про ефективність буденної праці, про вагу й ціну простих повсякденних заслуг? Ідеали шалених недосяжні, це правда, але їх недосяжність змушує мене, звичайну працівницю, подвоювати зусилля й підносити мої пропорціонально менші завдання до їхнього найвищого рівня. Цієї бухгалтерії, цієї арифметики я ще не опанувала. Буду, однак, опановувати, ось тут, за першою учнівською партою.
Його немає. І все-таки він є в мені хоча у формі оцієї незакінченої уявності суперечки з ним, цього рахунку, під яким ще не підведена риска.