Агнешка, знову сама, роздивляється довкола, наслухає. Хрипкуватий гавкіт Айстри долітає десь від кузні. А тепер інший, тонкий, звідки — не розбереш: то Флокс. Агнешка виходить на подвір’я і йде на гавкіт. Загублених знаходить, на щастя, швидко. Та ще й не самих. Перехилившись набік, Айстру тягне за нашийник Семен. Другою ж рукою він тримає під пахвою Флокса, що весь час виривається. Нелегко Семенові, бо ще й малий Мар’янек учепився за нього, наполягає:
— ...а я, дядьку, хочу до кузні. Там так гарно!
— То залишайся. Я прийду за тобою.
— Немає потреби, Семене,— втручається Агнешка, бо враз у голові зринає спокусливий задум.— За Мар’янеком прийду я. Хочеш, Мар’янеку?
Малюк радий, що його пустили, вже нічого й не чує.
— Я вам покажу, пані...— оглядається і біжить, гублячи останні слова в тупоті босих ніг.
Агнешка забирає в Семена Флокса. Щось не зовсім відчутне, невловиме, як мить, напружило їхню зустріч. Та що? Застигла постать Семена? Вираз його обличчя? Чи, може, те, що він на хвильку затамував подих?
— Чого ви так дивитеся, Семене?
— Я теж піду з вами,— говорить він, уникаючи відповіді.
— Не треба. Відведіть Айстру до Павлинки.
— Гаразд. І вернуся за вами.
— Як хочете...
Все гаразд. Нагодує Флокса і налаштує йому лігво, потім сходить за Мар’янеком — гарно все склалося. Добре. Ще сьогодні побачить тих людей ближче, роздивиться їх.
Ще Семен. Які в нього очі, якісь собачі очі. Чує за собою його кроки. Увесь час на одній певній відстані, не заблизько й не задалеко. Це аж нервує, аж незручно. Ось уже й подвір’я, спільне для обох будинків. Семен прив’язує Айстру до її ланцюга.
— На добраніч, Семене.
Мовчанка. Тільки брязчить ланцюг.
— Ви сердитеся, Семене?
— Вам не годиться отак самій-одній... На добраніч!
6. Льода і садівник
Сусідній будинок, Зависляків і Пживлоцької, якраз посередині розділений просторими темними сіньми з чотирма дверима та східцями на горище. Надворі вже западали сутінки, коли Януарій відчинив двері від саду, тихо й обережно, нібито він і не був тут спів-господарем. Опустив клямку, передихнув. Якусь мить постояв на порозі власного помешкання, виловлюючи зсередини голоси Павлинки й дітей, перемішані з акордами гітари. Витягує пляшку без корка, закидає голову назад, припадає до булькотливого скла. Після того звертає до протилежної стіни сіней, в пітьмі намацує двері й відчиняє, не постукавши.
Простора кімната Льоди Пживлоцької огорнута брунатною світлотінню від нічної лампи. Вікно запнуте якоюсь рудою занавіскою. Ситцева запона такої ж барви відділяє від решти кімнати куток між вікном і дверима — Тотекове місце. Хлопець лежить на складанім брезентовім ліжку й спить, а може, й удає, що спить. Від тапчана в глибині приміщення, з-за гірки малих подушечок, із наповненої запахами ліків та косметики пітьми, долітає схлипування: то Льода, напівлежачи, втиснувши обличчя в мережаний пуф, в нічній сорочці, недбало задертій вище круглих колін, захлинається в самотньому відчаї.
— Це ти, Зеноне?
Януарій безшелесно проходить через кімнату й уклякає навколішках біля тапчана. Льода обома руками охоплює його голову. Зненацька помічає помилку, на мить кам’яніє, підводить обличчя:
— Швагре! Що ти тут виробляєш?
— Балча чекаєш?
— А тобі що? Забирайся.
— Його не дочекаєшся. Іншу знайшов.
— Тихіше, дурню. І підведись. Смішно!
— Ти до мене, Льодо, як до пса. А до нього інакше...
— А тебе це дивує?
— А я радий,— видихнув Януарій важко, неначе після несамовитого бігу,— що приїхала та нова. Тепер він кине тебе. Стільки років чекав. Стільки років...
— Я не просила тебе чекати. Слухай, швагре. Все, що ви з Павлинкою робите для нас, робите з власної волі. Я не прошу.
— Для тебе стараємося.
— Для Тотека. Заради Адама. Що там я...
— Все для тебе, Льодо, все. Тільки покинь отого Балча.
— Боїшся його. Адама ти теж боявся. І тоді казав — покинь його.
Очі Януарія, вже зовсім посоловілі, ніяк не можуть спинитися на якійсь певній точці і, здається, вже й не бачать нічого.
— Ну що ж, я був від капітана за крок, коли у нього влучила смертельна куля.
— Був за крок, коли той уже лежав убитий. Коли ти, Януарію, тікав — зупинився на одну лиш мить. Бо довше не міг затриматися, боягузе!
— Це він так казав! — голос Зависляка звучить, як гарчання.
— Дурний ти. Сама знаю. Він позад себе не оглядався.
— Ти певна?
— Не починай знову про ту смертельну кулю. Або скажи щось певніше.